493 дня в подполье (глава 2)

Ранее...

Любов і ненависть

...Звали її Любою. Вона встигла закінчити школу, вийти заміж за льотчика і через два місяці після бага­толюдного весілля стати вдовою – чоловік загинув під час аварії літака. Незабаром вона народила доньку. Потім війна з німцями, окупація рідного міста. Все минуле, мов тяжкий сон, спотьмарило юність. Єдина радість – донечка, пам’ять про чоловіка.

І от одного разу...

Ця зустріч схвилювала її. По вулиці йшли німці, серед них один у цивільному. Він був на диво схожий на її покійного чоловіка. Щось змусило жінку зупини­тись і подивитись йому услід. І той подивився назад і ледь помітно кивнув жінці.

Відтоді вони, мов навмисно, зустрічалися майже кожного дня. Здавалося, нібито він підстерігає її.

Якось він сунув Оленці цукерку. А незабаром з’явився у домі – його привела маленька Оленка.

Люба застигла від здивування.

– Вибачте, але ваша донька хотіла, щоб я неодмінно зайшов у гості. – У нього був високий, майже хлоп’ячий голос.

– Я часто вас бачу, – сказала Люба. – Хто ви?

– Кузнецов, Аркадій.

– Чому ви з німцями? – раптом спитала Люба.

– Працюю перекладачем.

– Ах, так...

– У вас холодно, – зауважив Кузнецов, не звертаючи уваги на слова жінки. – Мені час йти. До побачення.

Через два дні біля Любиного будинку загальмувала вантажна машина з дровами. Вона нічого не встигла сказати, а Кузнецов вже поїхав, лишивши у дворі купу пахучих ялинкових чурбаків.

Кузнецова довго не було видно. Потім знову завітав.

– Вирішив навідати Оленку, – він тепло посміхнувся.

В печі весело потріскували ялинкові поліна.

– Роздягайтеся, – запросила Люба.

– Як чисто, просторо, – оглядав кімнату Аркадій. – Це хто?

Він показав на фотографію в рамці, що висіла на стіні.

– Батько. Він репресований у тридцять сьомому... Але він був чесною людиною! Повірте: це непорозуміння. А мама на базарі. Вона в мене хвора, та не здається. Прагне допомогти в міру сил.

– Ваш чоловік загинув?

– Напередодні фінської кампанії. Аварія літака. Він був льотчик.

Обидва помовчали.

– Її звали Людмилою... – нарешті мовив Кузне­цов. – Ми познайомилися за день до війни, у суботу двадцять першого червня. Коли я йшов на фронт, вона обіцяла чекати.

– Що ви робили до війни?

– Учився. В інституті іноземних мов. Мене поранило під Кременчуком. Рана була несерйозна, та мене контузило.

– Я втратив свідомість. Коли отямився, почув на­каз: пристрелити!

– Наді мною стояли гітлерівський офіцер і два сол­дати. Я сказав кілька німецьких слів. «О! – здивувався офіцер, а потім вирішив мою долю: – Нам потрібні перекладачі у таборах військовополонених».

Рана моя швидко загоїлась. Я багато чого побачив, доки ми дісталися Павлограда.

– А ви не пробували втекти? Перейти лінію фрон­ту, повернутися до своїх? – Люба допитливо дивилася на Кузнецова.

– Це не так просто... Але за певних умов я міг би й тут... попрацювати...

Несміливий натяк гостя дійшов до Люби.

– Я познайомлю вас з чоловіком моєї подруги. По­балакайте з ним.

І ось невдовзі Кузнецов з'явився у нас, в домі тещї Феозви Давидівни.

Він прийшов у новому фельдфебельському мундирі. Привітався. І схвильовано мовив:

– От, надали чин! Ще б пак! Син куркуля!.. Батько в домовині перевернувся б, якби почув, що я його куркулем величаю... А їм чому не вірити? Від Кременчука до Павлограда разом пройшли...

– Як ви потрапили до німців? – спитав я.

Він розповів.

– Я комсомолець, зрозумійте. Я не можу палити німецькі цигарки і пити французький коньяк, коли поряд тисячі людей голодують! Повірте: я грубіяню їм на кожному кроці. А їхнє довір’я до мене все зростає. Чому? Кажуть, я схожий на чистокровного арійця...

Справді, високий, білявий, тонкі риси обличчя, прямий ніс. Однак очі не фанатичні, не олов’яні гудзики. Розумні, глибокі.

Я не відразу йому повірив. Все, що він казав, могло бути й правдою, і брехнею. І все ж таки я вірив! Цей юний гітлерівський перекладач вабив мене чимсь.

– Скільки тобі років?

– Двадцять два.

– Чого ти хочеш?

– Воювати з фашистами!

– Чому прийшов до мене?

– П’ять місяців я працюю у німців. П’ять місяців я розмовляв з радянськими людьми тільки на допитах. Я розумію: це необережно. Ви скажете: довірився першому-ліпшому. Але я вже не можу. Я повинен щось робити... Вчора на площі Горького стратили двох. – Кузнецов підвівся і пройшов по кімнаті. – Один з пові­шених, справді, партизан. Бабенко Юхим Маркович. Він із загону Кабака. Коли загін розгромили...

«Так ось воно що! Загін загинув... Зрада? Необе­режність?.. Що з Кабаком? Де Ковнат?...»

Тисячі думок юрмилися в голові. Аркадій помітив моє хвилювання, але, не знаходячи йому пояснень, про­довжував розповідь.

– ...Бабенку пощастило лишитися живим. Він вийшов з лісу. Жив на околиці, в Городищі. Намагався організувати навколо себе підпільну групу. Його схо­пили за чиїмсь доносом.

Я мовчав.

– Та я не про це. Другий – той не був партизаном. Випадкова людина. Адже ви бачили, як вони стояли під шибеницею? Притиснулись один до одного. Мов брати. Я гадаю, це природньо. Між радянськими людь­ми існує братерство. От я й прийшов до вас.

– Як загинув загін? – не чуючи себе, спитав я.

– Не знаю. Та, якщо треба, дізнаюсь.

– Ось тобі перше завдання.

Кузнецов здивовано подивився на мене. Щось хотів спитати, та роздумав.

– Ще одне, Костянтине Васильовичу... Я незабаром піду в підпілля.

– Чому?

– Та що ж, і далі так? Посміхатись цим гадам? Наші радянські люди мені услід плюють, зрадником мене вважають...

– Треба, Аркадію!

– Мені запропонували посаду начальника охорони складів. Шнапс і шпіг охороняти.

– І зброю?

– Так...

– От і чудово. Приймай пропозицію негайно. Але тільки з умовою: групу охорони створиш сам. Зро­зумів?

Я й не помітив, як перейшов з ним на «ти». Дуже вже симпатичним був цей хлопець.

– Розумію... Це, справді, потрібно?

– Так.

2

Якось, проходячи повз резиденцію новоспеченого фельдфебеля внутрішньої охорони жандармерії Аркадія Кузнецова, я почув, як він розмовляє з своїми майбут­німи підлеглими. За наказом німецького командування до групи охорони складів мало входити сорок чоловік.

– Мої батьки – хазяї. А як колгоспи створювати стали, все їхнє господарство прахом пішло. Так що я на радянську владу маю зуб. Старатимусь, – розпинався рудий паруб’яга.

– Не підійдеш ти мені. Пика в тебе бандитська. Зрозумів? Забирайся геть!

Синок розкуркулених батьків здивовано закліпав рудими віями. Потім люто зиркнув на Кузнецова:

– Скаржитись буду!..

– Ти б обережніше, – переконував я Аркадія увечері. – Не грай з вогнем! Тепер ти не тільки перед собою відповідаєш. І твоя робота, і твоє життя потрібні підпіллю...

Сам я теж гав не ловив. Згадав про льотчика, котрий одужував на горищі у старого Цибульника. Позна­йомився з корінним павлоградським мешканцем Рома­ном  Овер’яновичем Полчаніновим. Наша група по­ставила перед собою завдання розшукати і залучити до підпільної боротьби усіх командирів і солдатів Черво­ної Армії, які з тих чи інших причин опинились в окупації. Але я також розумів, що без допомоги місцевого населення ми не доб’ємося успіху. Полчанінов став першим, але далеко не єдиним «цивільним» членом нашої організації. Активний партизан років громадян­ської війни, Роман Овер’янович часте допомагав нам добрими порадами.

Одного січневого дня сорок другого року прийшов до мене Микола Іванович Фетисов. Як він знайшов нас?

– Моє військове звання – старший лейтенант. Ім’я називаю вигадане. Зрозумійте вірно. Не моя провина, що я опинився тут, у тилу.

Розмовляв він спокійно, обмірковуючи кожне слово.

– Справжнє прізвище приховую тому, що воно ві­домо кожному, хто читав «Красную звезду». Я працю­вав кореспондентом газети. Знаю німецьку мову. Трохи – італійську, краще – румунську. Гадаю, що зможу стати вам у нагоді...

Кожен із прийнятих в нашу організацію приводив з собою кількох друзів, добре перевірених людей. Анти­фашистське підпілля зростало. На кінець лютого нас було вже близько п’ятдесяти. Вже можна було планувати перші виступи проти окупантів.

Це був важкий для гітлерівської армії час. Наваль­ний наступ фашистів захлинувся під Москвою. Оку­панти виявились непідготовленими до суворої росій­ської зими. Скільки б не шаленів фюрер у своєму таємному підземеллі, його плани про закінчення війни до настання холодів провалилися. Більше того, ча­стини Червоної Армії, вщент розгромивши фашистів; на підступах до радянської столиці, перейшли в рішу­чий наступ.

27 січня 1942 року станція Лозова на Харківщині була зайнята нашими військами. Фронт знаходився за 20–25 кілометрів від Павлограда. Ми іноді чули дале­кий гуркіт канонади.

Під нищівними ударами Червоної Армії німецька воєнна машина захиталася. В районах бойових дій між станціями Варварівка і Жемчужна були повністю знищені з’єднання румунських найманців. Гітлерівське командування тепер вже не мало резервів. Щоб закри­ти бреш, воно змушене було кинути в бій всі тилові частини, аж до поварів, музикантів і санітарів.

Госпіталі, що знаходились на території міста, були переповнені пораненими та обмороженими гітлерів­цями.

...В місті з’явилися листівки. Вони розповідали про становище на фронтах, закликали населення до бороть­би з окупантами. Підпису під ними не було. Хто друкував ці білі аркушики, що несуть правду? Хто розклеював їх на найвидніших місцях, тикав людям у кошики на базарі, на вулиці?

Життя в окупації ставило перед нами одну загадкз за одною. Отже, в Павлограді існує підпілля? Як зв’язатися з ним? А можливо загін Кабака і Ковната не розгромлений, продовжує боротьбу?

Всі ці питання ми подовгу обговорювали з Миколою Васильовичем Бєляшовим, новим членом нашої орга­нізації.

Старший лейтенант Беляшов служив в авіаційному полку. Його бойову машину було збито десь під Києвом. Незважаючи на поранення обох ніг, Микола Васильо­вич уник полону. З допомогою двох сучкуватих ціпків він повільно просувався до Павлограда. Чому саме сюди?

Сім’я Бєляшова була далеко, за Уралом. На Дніпро­петровщині у нього не було ані знайомих, ані близьких. Тільки міцно трималася в пам’яті адреса молодої дру­жини загиблого друга. Ото ж до неї, до нашої сусідки Люби, і пришкандибав Микола Васильович.

Знайомство з бойовим товаришем покійного чоловіка дуже збентежило Любу. В неї й думки не було від­мовити Бєляшову в притулку. Та вона побоювалась, що він осудить її за кохання до Аркадія, вважатиме, що вона зрадила пам’яті чоловіка.

Микола Васильович виявився чуйною, розумною людиною. Він швидко подружив з Кузнєцовим.

Бєляшов незабаром одужав. Він оголосив себе спе­ціалістом по латанню калош, узяв патент і відкрив майстерню. Мені подобались ділова кмітливість і кон­спіративні здібності нового товариша. Я часто відвіду­вав його холодну дерев’яну будочку, вдихав пахощі гумового клею і всоте запитував:

– Хто випускає листівки? Як ти вважаєш, чи живий Кабак?

Я нічого не приховував від Миколи Васильовича. А його розсудливість не раз допомагала мені.

– Не квапся, – умовляв він. – Кузнецов розвідає історію загону, тоді й прийматимеш рішення.

Одного вечора у тій же будочці-майстерні Аркадій розповів нам усе, про що йому вдалося дізнатись.

На дворі лютувала хуртовина. Вітер проникав крізь дерев’яну обшивку, хитав тьмяне полум’я каганця. Скло в малюсінькому віконці ледь подзвонювало. Кузнецов встиг зняти свій шикарний мундир. Він був у сірому, не дуже новому костюмі. Сидів зіщулений, багато курив.

– Я зумів познайомитись з секретними документа­ми 213-ї охоронної дивізії СС генерал-майора фон Чаммера.

...Загін Кабака і Ковната був створений на базі Пав­лоградського винищувального батальйону. Майже на­половину він складався з комуністів. 10 жовтня, за день до вступу фашистів у місто, партизани пішли у присамарські ліси. Вони підтримували постійний зв’язок з новомосковськими партизанами. У грудні сорок пер­шого всі сили, залишені партією на лівобережній Дні­пропетровщині, активізували боротьбу проти окупантів.

Я слухав і не впізнавав Кузнецова. Завжди веселий, балакучий, Аркадій говорив коротко, чіткими, добре продуманими фразами. Точніше – доповідав.

– У німців є точні відомості про діяльність загону. Партизани Кабака спалили машину гітлерівського офі­цера, відбили у фашистів обоз з продовольством, виса­дили в повітря кілька мостів на дорогах. На рахунку загону п’ятдесят убитих солдатів і офіцерів німецької армії, десять спалених автомашин. Я бачив копії доне­сень, які дають можливість уявити, як розгорталися події. Партизани були як сіль в оці окупантів. Начальник Дніпропетровської служби безпеки штурмі банфюрер Мульде звернувся до командуючого 6-ю ар­мією німців генерала фон Паулюса з проханням про допомогу в боротьбі з комуністами. В Дніпропетровськ було відправлено дивізію Чаммера. Питанням боротьби з партизанами займався сам «урядовий президент України» Пауль Даргель, заступник у політичних справах гауляйтера Еріха Коха...

Здавалося, Аркадій хизується гучними іменами кривавих гітлерівських головорізів. Та це було не так. Мене захоплювала точність, з якою він викладав події. Але найважливішим було те, що Кузнецов зміг пробра­тись до таких важливих документів. Його треба особ­ливо берегти. Аркадій має стати головним інформато­ром нашого підпілля.

Командири бойових груп та зв`язкові павлоградського підпілля. В першому ряду (зліва направо) сидять Бєлий І. Т., Яценко г. К., Рябой К. В., Бабенко О. Г., Бєляєв К. В.,
У другому ряду (зліва направо) стоять: Філіпов Д. С., Медвєдєва М. І., Усенко Г. П., Бикова О. М., Чемерський О. Г. та Бєляшов М. В.

Наприкінці грудня всі партизанські сили були ото­чені великим загоном есесівців, німецьких солдатів поліцаїв. Партизани прийняли бій. Зведення до штабу 6-ї армії повідомляють явно занижені відомості про втрати фашистів. Та навіть ці зведення свідчать про те, що перемога дісталась карателям досить дорогою ціною.

В перших числах січня сорок другого року фон Чаммер повідомляв, що партизанів у лівобережній частині Дніпропетровщини повністю знищено. Вважаю, що це не так. Судячи по всьому, командування загонів прийняло рішення виходити дрібними групами з оточення. Чимало цих груп потрапило до пазурів фаши­стів. Проте декотрим партизанам, безперечно, вдалося врятуватись.

– А що з Кабаком? – не витримав Бєляшов.

Аркадій прикурив від моєї цигарки запашну ні­мецьку сигарету, жадібно затягнувся і продовжував розповідь.

– І про це я дізнався. Та вже не з німецьких документів. Це було в селі Єленівці. Павло Кононович прийшов сюди разом з Гурієм Ляшенком, партизаном з свого загону. Єлевівка – рідне село Ляшенка. Разом з командиром він заночував у родичів. За чиїмсь доно­сом німці натрапили на слід партизанів...

Голос Аркадія затремтів. Я відчував, що він хви­люється, та й сам не міг зберегти спокій.

– Схопили фашисти партизанів, вивели їх, роздягнених, на мороз, поставили до стінки. Кабак був край­нім ліворуч, біля самого рогу хати. Вибравши слушний момент, командир загону кинувся вбік. Але куля гітлерівського ката наздогнала Павла Кононовича.

Втупившись очима в одну точку, сидів Микола Ва­сильович Бєляшов. Я вслухався у тужливе завивання вітру.

– От і все, – не витримавши болісної мовчанки, голосно мовив Кузнецов.

– Вони зробили все, що могли. Ми повинні про­довжувати.

Я сказав ці потрібні слова, щоб підбадьорити хлоп­ців. Та думав я зовсім про інше.

Ми попрощалися і розійшлися. Я провів безсонну ніч, багато про що передумав і прийшов до висновку: «Нас небагато, однак ми вже можемо розпочати бо­ротьбу. Ми шукатимемо зв’язків з партійним підпіл­лям, але й самі не будемо сидіти склавши руки».

Вранці я зібрав всіх наших хлопців на стайні. День випав вдалим. Нас ніхто не турбував.

Сиділи на оберемках свіжого сіна Бойко і Ларцев, Чорніш і Сидоров. Біля драбини, що вела на горище, притулився Полчанінов, готовий в першу-ліпшу мить зникнути із стайні. Кузнецов стояв осторонь. Якби хтось увійшов, він почав би горлати на нас.

– Отже, що зроблено нами за два місяці? – я го­ворив тихо, дуже тихо. – Ми маємо п’ятдесят відваж­них бійців. Наша організація зростатиме з кожним днем. Але вже зараз час приступати до діла...

– Н-нарешті, – полегшено зітхнув Сидоров.

– А то дочекаємось кінця війни, так нічого і не зробивши; – цю репліку, звичайно ж, кинув непосидю­чий Діма Ларцев.

– Не думаю, щоб війна так скоро скінчилась, – за­уважив Бойко.

– Чекати легких перемог не слід, – втрутився я.– Весь наш склад розіб’ємо на бойові групи. Одна вже створена сама по собі. Це група Аркадія Кузнецова. Керувати нею буде не тільки він, але й Микола Васи­льович Бєляшов.

Аркадій здивовано подивився на мене.

– Так буде в кожній групі. Група не повинна ли­шитися без керівництва в разі провалу одного з коман­дирів. Командирами другої групи будуть старший лейтенант Чорний і лейтенант Маслов. Роман Овер’янович 

Полчанінов поки що один керуватиме третьою групою. Треба розв’язати ще одне питання. Приклад Аркади Кузнецова показує, як важливо для нас ввійти в довіру до окупантів. Необхідно послати кілька чоловік на ро боту в міську поліцію...

– Що? – перепитав Ларцев.

– Так, Митю, це дуже потрібно! І я вважаю, що ти першим маєш піти туди.

Ларцев зірвався з місця, хотів щось сказати, та ні знайшов слів.

– Справа ризикована, це вірно. Але – необхідна.

– Що ж, я згоден, – хрипко сказав Ларцев.

Невисокий на зріст, непримітний з виду, Дмитро був сміливою людиною.

– Є ще добровольці?

Хлопці мовчали. Я розумів: не бояться вони. Алі як важко служити німцям! Хай навіть робити уявлення, ніби служиш...

Я сподівався, що мені на допомогу прийде Кузнєцов. Однак він мовчав. Адже Аркадій теж зневажай свою роботу.

– Ну, що ж, кинемо жереб.

Так краще.

На клаптиках газети ми написали прізвища всіх присутніх. Згорнули їх в однакові трубочки і поклал в шапку Полчанінова.

Піде в поліцію той, чиє прізвище витягнуть першим.

Сидоров визвався витягти записку. Він заплющи очі і простяг руку до шапки. Хлопці затамували поди?

Не відкриваючи очей, Іван віддав мені листка.

– «Сидоров», – прочитав я.

Продолжение следует...