Книжная полка: К. Рябой "493 дня в подполье"

Сколько бы лет не прошло после Великой Отечественной войны, у людей не пропадет желание знать все, до мельчайших подробностей о том, что происходило на фронтах и в тылу врага, как боролись патриоты за Родину в те суровые тяжелые годы. Эта тема не исчерпает себя, ее никогда не забудет народ.

Мы представляем Вашему вниманию книгу «493 дні в підпіллі», написанную одним из руководителей павлоградского подполья, непосредственным участником событий – Константином Васильевичем Рябым. Книга – содержит воспоминания о земляках-подпольщиках, имена которых навеки запечатлены в памяти павлоградцев. Она, безусловно, привлечет внимание читателя своей правдивостью, с которой автор рассказывает о мужественной борьбе своих славных земляков. 

Читайте. Узнавайте. Не забывайте.

Від автора

В роки Великої Вітчизняної війни місто Павлоград на Дніпропетровщині стало центром великих, героїчних подій. Тут діяла сильна підпільна організація, очолена міським комітетом партії. Немало болісних втрат зазнали підпільники у самовідданому і нерівному поєдинку з жорстоким, підступним ворогом. Та нездоланна воля комуністів і комсомольців, усіх радянських патріотів, котрі залишались у тилу ворога, перемогла. В неймовірно тяжких умовах невеликого окупованого ворогом міста їм вдалося підготувати і підняти збройне повстання проти гітлерівських загарбників.

Одним із найзгуртованіших бойових загонів обласної підпільної організації в боротьбі проти гітлерівських загарбників був Павлоградський підпільний міськком КП(б)У. Його створили у серпні 1941 року в складі А. П. Караванченка – секретаря міськкому, С. С. Прібера – заступника секретаря, П. І. Патюгова, І. І. Соколовського, Г. К. Яценка і М. Т. Шубіна – членів міськкому.

Підпільний міськом було забезпечено зброєю та боєприпасами, радіоприймачем, друкарськими машинками, документами, продовольством на 2-3 місяці і грішми. Кожен член міськкому був заздалегідь закріплений за певною дільницею. Одночасно в серпні 1941 року міськком партії сформував з особового складу винищувального батальйону партизанський загін з 55 чоловік. З них 42 були комуністами. Командиром загону призначено П. К. Кабака, комісаром – Г. Д. Ковната. Районом дислокації загону були визначені ліси Павлоградського і Новомосковського районів.

Про все це розповідав мені вже після війни колишній секретар Павлоградського міськкому партії федір Борисович Зацарін, нині пенсональний пенсіонер, який проживає в Дніпропетровську.

Крім того, в Павлограді була конспіративна квартира секретаря Дніпропетровського підпільного обкому партії М. І. Сташкова, пізніше – Д. Г. Садовниченка.

Павлоград був зайнятий німецько-фашистськими завойовниками 11 жовтня 1941 року. Свій вступ у місто фашистські загарбники відзначили кривавим терором. Почалися обшуки, арешти і розстріли. Тільки за час з листопада 1941‑го до січня 1942 року, за неповними даними, у Павлограді було закатовано і розстріляно 3672 чоловіка.

У цих тяжких умовах міський комітет партії розгорнув масово-політичну роботу серед населення. Члени міськкому знайомили трудящих міста із зведеннями Радінформбюро, збирали і розповсюджували скинуті з радянських літаків листівки і газети.

У першій половині 1942 року в Павлограді та його передмістях було створено кілька патріотичних підпільних бойових груп: на Хуторах 1-2 під керівництвом майора П. О. Кравченка, у Городищі – лейтенанта І. П. Савченка. У самому місті ми створили підпільну антифашистську військову організацію, що складался в основному з командирів і політпрацівників Червоної Армії, котрі з різних причин опинилися в тилу ворога.

По-різному склалася доля цих командирів, але шлях їх в окупований Павлоград був майже однаковий. Всі вони, не шкодуючи життя, билися на фронті, багато хто з них був тяжко поранений. Місцеві жителі ховали їх у себе під виглядом родичів, виходжували, як могли. Це були вірні, обпалені війною люди, які нетерпляче чекали того часу, коли знов зможуть взяти в руи зброю, включитись в боротьбу проти фашистських загарбників. Підпільному міськкому партії стало відомо, що в місті і на околицях у багатьох будинках ховаються поранені командири і бійці Червоної Армії. Дехто з них з власної ініціативи згуртував навколо себе невелички групи людей і вів певну роботу. Та всі вони діяли поодинці, стихійно, керуючись лише почуттям ненависті до ворога, бажання завдати йому якомога більше шкоди. З цими людьми треба було познайомитись і організувати їх навколо підпільного комітету партії.

Це завдання було покладно на заступника секретаря підпільного міськкому партії Степана Силовича Прібера.

Навесні 1942 року я зв’язався з членами підпільної партійної організації Павлограда. На цей час ми створили вже керівне ядро антифашистського підпілля і кілька бойових груп під умовною назвою “Народні месники Придніпров’я”.

Всього на початок збройного повстання налічувалось 19 бойових і диверсійний груп, які за рішенням підпільного обкому і міськкому партії були злиті в єдину антифашистську організацію Павлограда на чолі з командиром загону майором П. О. Кравченком та комісаром С. С. Прібером. На автора цих рядків було покладено завдання очолити штаб об’єднаних бойових груп.

Про те, де захопила мене війна, як я опинився в тилу і як зв’язався з підпільним міськкомом, про славні дії учасників антифашистського опору йдеться в книзі “493 дні в підпіллі”.

  

Дорога в ніч

Літак набирав висоту. Пілот, який не вперше перелітав лінію фронту, витискував з старого мотора все, що можна. Внизу велично пливла земня.

Мені нечасто доводилось літати. І я з цікавістю розглядав квадрати ланів, голубі стрічки річок, іграшкові будиночки.

У літаку, крім пілота, нас було двоє. Завдання у нас різні, а місце висадки – одне.

Я не знав навіть імені свого попутника: серед військових цікавість не заохочується.

Сусіда про щось спитав мене, та я недочув – було надто шумно. В цей час літак шугонув угору. Внизу я побачив багрове полум’я. Палали села, незібрані лани, горіла сама земля.

Мені раптом здалося, що язики полум’я, які освітлювали тривожні ночі, а вдень вкривали димом бездонне небо, війнули мені в обличчя, обпалили щоки...

Там – німці! Я знав їх. Я з ними вже зустрічався. І не тільки в бою... Я збагнув, що зараз перелітаємо лінію фронту. От і знов я не передньому краї.

Війна захопила мене в передгір’ях Карпат. Ніколи не забути недільного ранку, коли пролунали перші бомбові вибухи. Бойова тривога і бій з ворогом. Через кілька днів у відомих боях під Бродами я був тяжко поранений в ногу.

Потрапив до госпіталю, розташованого у невеликому містечку Злочевію Вечорами, слухаючи сумні зведення Радінформбюро, ледь не плакав від безсилля. Гітлерівські війська просувалися в глиб нашої території. Швидше в знову на передній край запеклої боротьби!

А госпіталь все поповнювався пораненими, вдень і вночі стогін і прокльони фашистам краяли серце.

Одного разу вночі крізь дрімоту я почув відчайдушний вереск. Всі в палаті прокинулися. Хто міг – зіскочив з ліжка.

Раптом двері з шумом розчинилися, і на порозі з’явився “санітар” – в білому залаті, з довгоствольним пістолетом в руках. У коридорах лунали постріли. Вистрілив у когось і “санітар”. В нього полетів табурет. Двері зачинилися. Ми разом з іншими товаришами видерлися на вулицю через вікно і почали відстрілюватись – на госпіталь напали фашисти.

Рано-вранці нас підібрали медсанбатівцію Виявилось, що вночі було скинуто німецький парашутний десант. Фашисти у формі радянських санітарів проникли в госпіталь і почали вбивати поранених. Всі, хто міг, вчинили опір недолюдкам. Бій тривав понад годину. Тільки невеличкій групі поранених судилося лишитись живими.

...Літак гойднувся і провалився у повітряну яму. Нервово заметушилися стрілки приладів. Мотор надсадно завив. Наша машина задрижава і поступово почала вирівнюватися. Пілот зиркнув на нас і заспокійливо підморгнув. Промчала білява хмарка. А під ногами пливла така ж і воднораз не така земля. Ми летіли над окупованою територією. Ми були в тилу ворога.

...Ще зовсім недавно я виписався з госпіталю з медичним висновком – придатний до стройової служби. Мандрував я по різних лазаретах – Тернопіль, Київ, Полтава, Харків, Куп’янськ. Нога моя роздулася, запальний процес загострювався, загрожувала ампутація. Я з жахом думав про майбутнє, про те, що не зможу більше воювати, мститись ворогові. Прохав лікарів не квапитись, залишити мені ногу.

І от якось під час обходу в госпіталі я почув:

– Який же з нього кавалерист без ноги? Треба будь-що врятувати ногу!

– Хто це? – спитав я лікаря.

– Завідуюча хірургічним відділенням Ольга Іванівна Котовська.

– Дружина?.. – схвильовано спитав я.

– Так, дружина... Подруга легендарного комбрига. Ніколи не забуду цієї жінки. Вона вилікувала мене, врятувала мені ногу. Не забуду і підбадьорливої посмішки, ласкавих слів, обличчя мужнього хірурга.

– ...Йду на посадку! – гукнув пілот.

Я не почув його, але здогадався, бо літак нахилився і швидко пішов на зниження.

2

Льотчик виявився справжнім майстром своєї справи. Досі не можу зрозуміти, як спромігся він посадити літак на такій крихітній галявинці.

– Ну, хлопці, бажаю успіху. – сказав льотчик, потискуючи нам руки. – Ви в районі села Андріївки, поміж Перещепиним і Красноградом.

Ми лишилися в лісі. Довго дивилися услід крилатій машині, що набирала висоту. Потім запалили цигарки і теж попрощалися.

Я лишився один. Трохи моторошно стало. Чи справлюся із завданням. Покладеним на мене? Адже завдання нелегке: організувати партизанський рух в тилу ворога.

Осінь 1941 року була примхливва і нестійка. Часто випалади великі дощі, бурхали сильні холодні вітри. Я вчувався у шурхіт опалого листя.

Невеличка передишка. Я збираюсь з думками, обмірковую маршрут свого руху і план дій в тилу ворога. Згадую добрі поради старший моїх начальників і бойових друзів-однополчан. Тепер усі їхні поради мені доведеться втілювати в життя.

Я швидко пішов у глиб лісу.

Першу ніч я провів у скирті соломи. Вдень прагнув уникати людей. Їжі, захопленої ще на Великій землі, вистачило на два-три дні.

Павлоград, що був моєю метою і де я починав свою службу у кавалерії, уже на обрії. Проте й втомився я неабияк! Хотілося виспатись по-людському. І це непереборне бажання підвело мене.

На околиці села Булахівка я зайшов до хати. І як же я поплатився за свою необачність!

Раптом до хати ввійшли поліцай і німецький солдат. Вони почали допитуватись, хто я та звідки. Потім арештували мене і повезли спочатку кіньми, потім на вантажній машині до Знаменівки. Німці посадили мене в табір, а трохи згодом відправили до обласного центру, Дніпропетровська. Так опинився я в тюрмі, у камері № 43.

Ой, і картав же я себе за свою необачність! Якими тільки словами не обзивав себе!

Становище моє від свідомості фатального прорахунку не змінювалось. Треба було діяти.

А як? Голод і холод панували в камері, вщент набитій людьми. Іноді декого виводили з речами – одних відправляли в табори, інших в гестапо і далі – на розстріл. Бруд був неймовірний, воші повзали по нас, почалися дизентерія, тиф. Однак нас щодня водини на роботу, на товарну станцію, де ми розвантажували вагони.

Якось після роботи, по дорозі до тюрми, мені пощастило втекти. Скориставшись сутінками, я вийшов по нужді з рядів і потім вже не повернувся до в’язнів – побіг Ізвілістою вулицею, влетів у якийсь двір і перечекав, доки команда пройде далі. Потім я зайшов до господарки. В руках у мене була пілотка, шинель скинув по дорозі.

– Сховай пілотку, – наказала жінка. – У мене вони...

Біля столу сиділи гітлерівські солдати з нашивками на рукавах. Серце закалатало... Оце, насправді, з вогню та в полум’я! Та жінка не розгубилася.

– Сусід мій, – пояснила вона німцям. – Прийшов піч перекласти, бо стара вже розвалюється.

Я збагнув, що треба грати роль пічника. Підійшов до печі і почав “ремонтувати” її. Під час “ремонту” я шпурнув у глибину пічки пілотку, бо вона буквально палила мені кишеню.

Солдати тимчасом пішли. Господарка дивилася на мене співчутливо: багато нас таких бідувало у ті дні на окупованій землі.

– Піду, – сказав я. – Спасибі за допомогу. Вам може бути через мене лихо!

– Переодягнись спочатку, а потім проведу тебе до переправи. Кразще за все тепер від Мадриківки переїжджати на лівий берег.

Ніколи не забуду чудову радянську жінку Марію Георгіївну Петрову, яка врятувала мене від загибелі. Пізніше, уже в мирні дні, я зустрівся з Марією Георгіївною. Вона виявилась членом партії з 1920 року. Чоловіка розстріляли гестапівці. Ми довго згадували тяжкі дні гітлерівської окупації. Багато було їх, рядових радянських патріотів, які, ризикуючи життям, допомагали нашим воїнам в їх нелегкій боротьбі.

На лівому березі Дніпра мені теж довелося просити допомоги. На цей раз мені надала притулок стара жінка за прізвищем Субота. У неї я перепочив трохи після тюремних поневірянь, підхарчився і потім вже рушив за своїм маршрутом на Павлоград.

Проте небезпеки все ще підстерігали мене на шляху до заповітної мети.

Прямуючи до Павлограда вздовж Самари, я районі Новоселівки і Піщанки я зустрівся віч-на-віч з двома німцями, які силкувалися витягти з багнюки мотоцикл.

– Гей, рус! – ламаною російською мовою гукнув один з них, – підійди-но сюди!

Двом смертям не бувати... Я підійшов.

– Допоможи!

Я наліг, як слід. Мотоцикл виїхав на сухе місце. Німці полегшено зітхнули.

– Молотец!.. – кинув один з них.

– Карош рус, – розплився в посмішці другий фашист.

– Куди йдешь? – спитав перший.

– Додому. В Павлоград.

– О! Ми теж туди. Сідай, підвеземо.

Відмовитись? Чи не гірше від цього буде?

Відкинувши вагання, я сів на заднє сидіння.

Швидка їзда, від якої я вже відвик, породила добрий настрій. Я майже забув, що їду з ворогами. І чомусь упевненість в успіху справи оселилася в душі. Якби знали фашисти, кого везуть! Ото які бувають оказії!

Раптом я помітив, що ми повернули в інший бік. Ця дорога не на Павлоград. Її я вже добре знаю!

– Не туди, не туди, – гукнув я і ледь не постукав у спину німця, який сидів за рулем.

Фашисти заіржали. Мовляв, добре ми над ним пожартували!

– Партизан? – гукнув мені в обличчя один.

– Партизан. Піф-паф! – наставив на мене вказівний палець інший.

Більш за все мене пригнічувало власне безсилля. Попавсь... Знову потрапив у пастку. Невже на цей раз не втечу?..

Німці привезли мене на знайому мені станцію Мізкове. Тут формувалося кілька військових ешелонів. На станції скупчилося багато техніки, боєприпасів. Ні, звідси мені живим не вийти. Тепер я надто багато знаю.

Здається, знов почали здавати нерви. Невже так і не виконаю завдання?..

З піснями вешталася п’яна солдатня. Німці відмічали якесь своє свято. До мене підійшов офіцер. Видно, йому дуже не хотілося розбиратися зі мною. Для порядку нагородив зуботичиною. Разом з кров’ю виплюнув зуб...

Конвоїр підштовхнув мене прикладом.

– Ком, ком.

Я пішов. Ми заглибились у ліс, я чув за собою хрумтіння гілля: кроки німця були нетвердими, певно, він чималенько залив за комір. Я розумів, куди він веде мене. Ще крок, ще два...

Нерви мої були гранично напружені – щомиті міг пролунати постріл, останній в моєму житті...

Невже для того я воював, здолав стільки труднощів, щоб майже біля мети загинути тут, у лісі, від кулі якогось п’яниці-гітлерівця?

А завдання командування?

І я зважився. Притишивши ходу і чекаючи на фатальний постріл у спину, я якимсь шостим почуттям змірював відстань між мною і гітлерівцем, визначив, як скорочується вона. І коли крокувати далі стало несила і почув за своєю спиною дихання конвоїра, я немов розпружинився. Налите свинцем тіло раптом знову стало легким. Блискавично кинувся від ноги ворогові і звалив його. Мить – і я заволодів автоматом і опустив приклад на голову конфоїра. Капут Гансу чи Петеру!

Кинувся навтіки. Втоми – мов не було. Ліс намагався затримати мене. Гачкуваті руки-віхи хапали мене за одяг. Пні виповзали на стежку. Я спотикався, падав. Та знову піднімався і біг далі. Ліс шумів похмуро. Здавалось, що за мною – погоня. Вже чути гавкіт собак... Ні, це вітер співає своєї нідної пісні...

Я що як я не вбив його? Цього клятого фрица?

Я зупинився. І вмить змовк тупіт уявної погоні. Тільки вітер шумів у верхів’ях осінніх, голих вже дерев.

Через два дні блукання по лісу, втомлений, голодний, я побачив рідний Павлоград. На одну хвильку угледів його у світанковому серпанку і знов, зійшовши з пагорба, втратив з виду. Та як радісно стало на душі...

З усіх труб невеличкого села, яке я обійшов стороною, піднімався дим. У повітрі кружляли перші сніжинки. Наближалася справжня зима.

3

Село, що залишилось позаду, називалося Межеричі. Від нього до Павлограда – сім кілометрів. І хоч другий день у мене й крихти в роті не було, я все далі й далі відходив від останньої приземкуватої хати на околиці. В хвилини напруження ми навіть спиною відчуваємо кинутий на тебе погляд.

Я зупинився, рвучко повернувсь. Така знайома вправна постать. Чорні – дугою – бровм... Бойко!

– Старшина Бойко! – гукнув я.

– Так точно, товаришу старший лейтенант, важко тебе впізнати. Схуд, почорнів...

Веселун, дотепник Бойко сумно подивився на мене.

– Як ти тут опинився? – в один голос спитали ми один одного.

Колишній підлеглий відповів першим:

– Звичайна історія: потрапив в оточення. Добрався до Павлограда.

– Так, Йосипе... – я не знав, що сказати. – У мене... те ж саме.

– Тут три дочки мої, Костянтине Васильовичу. І жінка тут, – посміхнувся Бойко. – І ще двоє добрих друзів: туляк Сидоров, лейтенант, і волжанин старшина Ларцев. Так само, як і я, опинилися у ворожому тилу. Готові на все, на боротьбу. Як колишньому командирові кажу тобі.

Он який ти необережний! Чи знаєш ти мене? До війни, справді, знас. Спортсменом ти був відмінним. Та війна, брате, не спортивні вправи.

– Та не супся! У полі чистому – не бачити фашиста! Це я у Сидорова навчився в риму розмовляти.

Ні, він-таки невиправний! Невичерпний в жартах, ніколи не втрачає бадьорості. І все ж таки...

– На все ввсій час. Про мене – нікому!

– Звичайно.

Ми разом увійшли в Павлоград. Він – з мішком за плечима: добував харч сім’ї. Я, що змінився до невпізнання, з першими сивими пасмами у волоссі...

Здравстуй, рідна вулице! Нудна ти якась, сумна! Незнайома...

Посеред вулиці фашист і два поліцаї женуть корову. Реквізували. За ними жінка. Плаче, заламує руки:

– Віддайте! Діти ж у мене...

Слізьми стрічаєш ти мене, рідна вулице. Паперовими хрестами на вікнах занехаяних будинках. Голими деревами, тех схожими на хрести...

Вулиця Вокзальна. Тут жив я колись із сім’єю. Живе й зараз теща.

Постукав я, відкрила Феозва Давидівна. Розридалася, побачишви мене. Звичайно, постав я перед нею не в найкращому вигляді.

Перед комендатурою за мене поручилися шановані в місті люди, двоє старих сусідів – Петро Іванович Кущов і Петро Дмитрович Цибальник. Добре знаючи мене як радянського офіцера, вони, не вагаючись, поставили свої підписи на папірці, який свідчив, що в армії я ніколи не служив, а правював до війни пожежником.

Особливо запам’яталася мені розмова з Цибульником.

– Головою своєю ризикуєш, батю. Я не наполягаю. Але, якщо можеш, допоможи, – сказав я йому.

– Е, синку, я з одинадцятого жовтня головою ризикую, – посміхнувся він. Одинадцятого жовтня у Павлоград увійшли німці.

– Добре тебе знаю, а тому й кажу: поранений льотчик у мене на горищі мешкає. Одужує вже.

Я взяв це до уваги. Стане нам твій льотчик у пригоді, батю!

З вдячність потиснув старому руку. Несподівано легко вдалося мені легалізувати своє становище в місті. Через кілька день я вже працював черговим конюхом у будівельнік конторі.

Крім Сидорова і Ларцева, на стайні працювали ще троє. І уявіть собі, мої однополчани – старшина Йосип Бойко, лейтенант Іван Маслов і старший лейтенант Пилип Іванченко.

Перший – такий же, як Бойко, веселун – сказав мені, міцно потиснувши руку:

– Нашого полку прибуло!

Маслов своїм курським говірком півгодини вгощав мене всякою всячиною і лукаво поглядав на мене.

Наприкінці грудня з’явилася в стайні низенька, худа, смаглява людина. Микола Арсенійович Панченко працював у будконторі муляром.

– Я з ним уже розмовляв, – Шепнув мені Бойко. – Командир, молодший лейтенант. На моє розуміння – справжня людина!

– Ти про що? – здивовано глянув я на ньогою

Бойко знітився. А я, хоч і зрадів, що навколо мене однодумці, все ж не мав права поки що “розкритись” перед ними.

Згадую один січневий день 1942 року. Я вже працював у будконторі черговим конюхом і мав перепустку для ходіння та їзди по місту і району.

Відчув я, що несила чекати чогось, коли на фронтах і в глибокому тилу ворога наші люди ведуть боротьбу з фашизмом не на життя, а на смерть.

Запріг я в сани Ялинку і попустив віжки. Баска була вона в мене і вмить домчала до лісу, де, як мені здавалось, ховалися партизани. Побував я в сусідніх селах – ніби для заготівлі сіна нашим коням. Насправді дуже хотілося зустріти кого-небудь з наших.

З обережних розпитів серед місцевого населення сіл Кочережки і В’язівок мені пощастило з’ясувати, що не так давно в запеклому бою один партизанський загів в навколишньому лісі був розгромлений великими силами гітлерівських карателів, а сам командир загону і кілька бійців його групи були розстріляні в одному із сіл Юр’ївського району.

А робота на стайні йшла собі. Радів я з того, що ми опинились разом – чотири конюхи і три муляри, – сім вчорашніз командирів Червоної Армії. Переконавшись у тому, що наші умовні знаки лишилися без відповіді, що зв’язатися з партизанами нам так і не вдасться, я міркував про те, як розпочати серйозну розмову з хлопцями про організацію антифашистського руху в місті.

Вночі випав сніг. Земля, дахи будинків, віти дерев – все було білим. Святковим.

Коли я прийшов до стайні, всі були на місці.

– Н-нарешті й ти! – ледь заїкаючись, гукнув Іван Сидоров.

– Що ще зчинилося?

– Дивись!

В руках у Бойка була “Пам’ятка німецького солдата”.

Використовуючи свої небагаті знання німецької мови, ми спільними зусиллями перекладали рядок за рядком:

“Німецький солдате!

Ранком, вдень, уночі – завжди думай про фюрера. Хай інші думки не турбують тебе. Знай: фюрер думає за тебе.

Ти повинен лише діяти і нічого не лякатися: німецький солдат невразливий. Жодна куля, жоден багнет не торкнеться тебе, тому що у тебе немає нервів, немає серця – ти зроблений з німецького заліза...”

– Брехня! – не витримав звичайно мовчазний Панченко.

– Маячня! – схопився на ноги Ларцев. – І кулею, і багнетом били ми тебе і битимемо, фриц клятий!

– Тихше, хлопці, не гарячіться, – зупинив я їх. – Читайте далі!

“Після війни ти здобудеш нову душу, чисте серце.

А Зараз дій річуше, без вагань. Знищи в собі жалість і співчуття – убивай кожного росіянина, радянського. Не зупиняйся, якщо перед тобою старий чи жінка, дівчисько чи хлопчик. Цим ти врятуєш себе від загибелі, забезпечиш майбутнє своєї сім’ї, уславишся у віках...”

– Звіри! – прошепотів Маслов.

Ми довго мовчали.

– А я в-вірші написав, – раптом сказав Сидоров. – “Н-новорічне послання фюреру”.

Він дістав з внутрішньої кишені піджака аркушик паперу і повільно, ледь заїкаючись, почав читати:

– Не геній ти, не избавитель,

А первый в мире ты грабитель.

Фашисты грабят Украину,

Отобрали последний хлеб –

Что ж, каждый здесь возьмёт дубину

И будет бить нас, как скотину,

Чтоб на другой ты глаз ослеп!

Вірші всім сподобалися. Прийшлися до серця, як і будь-який інший вираз ненавісті до фашизму.

І раптом...

– Ви що тут байдикуєте, нероби?!

У дверях стояла людина з карабіном і блакитною пов’язкою поліцая на рукаві.

Ми розгубилися. Першим отямився Ваня Чорний. Як завжди, спершу шморгнувши носом, пояснив:

– Читаємо...

І подав поліцаю “Пам’ятку німецького солдата”.

– Просвіщаємось, – буркнув Йосип Бойко і підморгнув.

– О, це діло! А що, хлопці, – пожвавішав поліцай, – якщо цікавитесь – приходьте до нас. У поліції дужі хлопці он як потрібні. Чого ви тут у гної копирсаєтесь?

– Ми подумаємо, – з відвертим насміхом сказав Бойко.

Поліцай не відчув глузування.

“А це ж ідея!” – вирішив я.

– Зараз же всі на площу! – наказав поліцай. – Вистава буде…

Що це ще за вистава? Нічого хорошого окупанти не покажуть. Але наказ є наказ. І ми в супроводі поліцая попленталися до центру міста.

На площі Горького юрмилися люди. Солдати і поліцаї зігнали їх сюди. В центрі площі височіла шибениця.

Двоє чоловіків стояли на табуретках під зашморгом. У обох на грудях висіли таблички: “Партизан”.

– Так ми робитимемо з кожним, хто насмілиться вести збройну боротьбу проти нас, з кожним, хто насмілиться вести допомагати комуністам, – голосно зачитував наказ німецького командування Петрига, староста, ставний дідуган з бородою.

Приречені, здавалося, не чули його.

Солдати накинули їм на шиї зашморги. Гітлерівці приготували фотоапарати. Вони любили фотографуватися поряд зі своїми жертвами!

...В 1945 році в боях під Лейпцігом було вбито гітлерівця, у польовій сумці якого знайшли фотографію страчених у Павлограді...

І раптом один з патріотів вигукнув:

– Хай живе Ленін!

Солдат вибив з-під ніг партизана табуретку – і тіло повисло в повітні.

Люди плакали.

Обличчя людини, яка померла з ім’ям Леніна на вустах, весь час стояло перед очима.

Було далеко за північ.

Я писав клятву:

“...За муки наших людей, за муки жінок, дітей, стариків, спалених, розстріляних і закатованих, за зруйновані наші оселі клянуся мстити й мстити нещадно, знищувати гітлерівських окупантів, вбивати всю фашистську погань.

І якщо я порушу цю священну клятву під тортурами або через боягузство, то хай моє ім’я і рідні будуть навіки прокляті, а мене самого покарає сувора рука моїх товарищів. Смерть за смерть! Кров за кров!..”

Вранці у нашій темній стайні я зачитав хлопцям текст присяги. Коні дрібно стукали копитами об поміст, тихо й заклично іржали, як іржуть бойові коні перед походом.

Які красиві обличчя у моїх товаришів! Тридцятирічні комуністи і безпартійні, цвіт покоління. Виховані радянською владою, в радянській країні, вони ще пам’ятають громадянську війну, голодні двадцяті роки, перші п’ятирічки. Вони люблять життя, вони знають ціну повітрю, хлібу, щастю. Але більш за все вони люблять свою Батьківщину.

– За муки наших людей... – схвильовано ночав Діма Ларцев.

– ...За муки жінок, дітей, стариків, – підтримав старшина Бойко.

Всі ми прочитали слова присяги ще і ще раз. Це була ледь не найурочистіша хвилина в моєму житті. Я зрозумів, що буду вірний клятві до кінця. Мабуть, те ж саме відчували і мої товариші, тепер вже – бойові товариші, соратники в боротьбі.

Тут же було створено ядро військової антифашист­ської організації під назвою «Народні месники При­дніпров’я». Спочатку нас було небагато, тільки сім чоловік. Але потім організація зростала. Члени її поділя­лися на невеличкі бойові групи. До них увійшли вже обпалені боями і обстріляні командири, сержанти і бійці Червоної Армії, які за різних обставин опинилися в тилу ворога.

Нагадую імена їх: лейтенант Сидоров з Тульської області, старшина Ларцев із Сталінграда, старшина Бойко з Вінницької області, капітан Вільянов – горь­ковчанин, лейтенант Маслов – курянин, старший лей­тенант Бєляшов з Казані, старший лейтенант Чорний з Чернігівщини, молодший лейтенант Кузнецов з Херсо­на, старшина Горбунов з Підмосков’я та інші.

По-різному склалася доля цих військових людей, та шлях у них був один: зі зброєю в руках битися за честь, свободу і незалежність своєї Вітчизни, до кінця виконати урочисту клятву воїнської присяги.

Товариші по підпіллю вибрали мене керівником антифашистської організації, і ми вирішили найближ­чим часом довести кількість її членів до ста чоловік, створити першу бойову сотню народних месників і активізувати диверсійну роботу в тилу гітлерівських окупантів.

Продолжение следует...