Ляпас маршалові
Антонеску
Наш зимовий
наступ 1941–1942 років закінчився взяттям Лозової. Фронт проходив у двадцяти
кілометрах від Павлограда, на лінії Варварівка–Жемчужна. І хоч наші війська
змушені були незабаром відійти, нелегко дався окупантам цей успіх. Понад п’ять
тисяч трупів тільки румунських солдатів лишилися в павлоградській землі.
Аркадій Кузнєцов
повідомив нас, що фашисти пристосували урочистий молебень за упокій душ
загиблих румунських солдатів і офіцерів до релігійного свята тройці. Вони
готувалися провести його з великою помпою. До міста прибув цілий загін попів.
– Не можна
прогаяти такий випадок, – радив мені Прібер. – У хід мають піти всі засоби
агітації, і насамперед листівки. У вас є люди, які знають румунську мову?
Впораєтесь?
– Впораємось! –
впевнено відповів я, згадавши Фетисова.
План операції я
доручив розробити капітану Вільянову, моєму майбутньому заступникові, який
зовсім недавно прийшов у нашу організацію. Вільянов радився з Кузнєцовим і
Бойком, Фетисовим, Ларцевим, Горбуновим. Тим Горбуновим, який брав участь у
визволенні військовополонених з концтабору.
Здавалося б, ми
передбачили все. Та за годину чи дві до початку молебня Аркадію Кузнецову
пощастило дізнатись, що з Дніпропетровська до Павлограда вилітає на
військово-транспортному літаку сам глава румунського фашистського уряду
Антонеску. Його супроводжує високе військове начальство.
Ми відразу ж
зметикували, що з аеродрому на кладовище Антонеску та його почт проїдуть через
річку Вовчу. Терміново була виділена група з найбільш сміливих, рішучих
підпільників. До неї ввійшли Дмитро Ларцев, Юрій Осьмиченко, Олександр
Ярошевський, і старшина Горбунов, комсомолець Олександр Іванов, Володимир
Севєрін, Володимир Свиридов, Пилип Іванченко, Олександр Бабенко, Андрій
Бабенко, Яків Садовниченко та Ольга Куликова, наша молода підпільниця, яка
діяла інколи сміливіше за інших чоловіків. Усього ми озброїли і відправили на
місце близько двадцяти бійців. Командування групою було доручено Йосипу Бойку.
Рвався на
операцію і лейтенант Сидоров. Але він у цю неділю був черговим по поліції, і ми
не дозволили йому знехтувати своїми “прямими” обов’язками.
– Н-нічого
с-страшного, – переконував Іван. – Скажу, що в с-суботу перебрав с-самогону. У
нас там з дисципліною не дуже...
Але, підкоряючись
моєму наказу, він одяг блакитну нарукавну пов’язку і пішов, лаючи свою службу в
поліції, Антонеску, війну і все на світі.
Коли я
повернувся на стайню, на мене вже чекав Фетисов.
– Як справи,
Миколо Івановичу?
– Все гаразд!
Як бачите, недарма ми вкрали у німців друкарську машинку. За ніч віддрукував
кілька-сотень листівок найчистішою румунською.
Про безсонну
ніч красномовно свідчили запалені очі Фетисова.
– Як гадаєте їх
розповсюдити?
– О, ідеальний
спосіб! Риск – мінімальний, – він розповів мені про свій задум.
Глянувши у вікно,
я побачив Прібера.
– Міськком
партії занепокоєний, чи все у нас гаразд, – сказав я Фетисову.
Степан Силович
схвалив пророблену нами роботу.
З дому ми
виходили по одному: спочатку Фетисов, потім я, останнім Прібер.
На вулиці
Шевченка я зустрівся, як і домовлялися напередодні, з капітаном Вільяноівим.
– Ходімо,
Василю Івановичу, пом’янемо румунських вояків.
– Пішли,
Костянтине Васильовичу, я поблизу кладовища добрячий спостережний пункт
наглянув.
Справді,
влаштувавшись невіддалік від церкви, ми все бачили і чули.
Була десята
година ранку. День випав ясний, сонячний. На блакитному червневому небі – ані
хмаринки.
Відправа вже
почалася. Помахували панікадилами попи. З непокритими головами, похнюпившись,
мовчки стояли румунські солдати, дивлячись на могили полеглих товаришів.
У супроводі
блискучого почту з’явився Антонеску. Фашистський ватажок був, певно, досить
обачливим. Прямою дорогою він відправив кілька бронемашин, а сам, зробивши
великий гак, скористався другою переправою. Про це в останню хвилину довідався
всюдисущий Кузнєцов. Він зрозумів, що підпільники з бойової групи Йосипа
Бойка, які не знали про ці зміни, закидають бронемашини гранатами. Але
виказувати себе заради дрібноти було б нерозумно. З наказом про скасування
операції ми послали до мосту комсомолку Марію Рак. Підпільники так добре
замаскувалися, що дівчина не відразу знайшла їх. На протилежному березі вже
чути було гул моторів, коли Йосип помітив Марію.
– Щось трапилось,
– сказав він товаришам.
– Відставити!
Відставити! – забувши про конспірацію, гукнула дівчина. – Антонеску вже на
кладовищі.
Незабаром слово
надали Антонеску... Та раптом, мов сніг на голову, з неба полетіли листівки. Це
Фетисов з кількома підпільниками скористалися дідівською зброєю – луком і
стрілами. До кожної стріли було прив’язано кілька листівок. Вони розсипалися в
повітрі і, повільно кружляючи, падали на землю. Румуни ловили білі аркушики
паперу з коротким текстом:
“Солдати
румунської армії! Подивіться на могили своїх співвітчизників. Їх поховано тут
5700 чоловік. Добре поміркуйте, за що вони віддали своє життя.
Не вірте
Антонеску!
Кидайте зброю!
Йдіть додому!”
Мов бомба
вибухнула над кладовищем. Чути було команди, метушилася варта. Антонеску
відступив до бронемашин і відразу залишив Павлоград.
Наступного дня ми
зустрілись з членом підпільного міськкому партії Степаном Силовичем Прібером.
– Молодці,
хлопці, – сказав він, міцно потиснувши мені руку. – Такий гармидер на кладовищі
вчинили, Запам’ятає Антонеску на все життя... Ляпас йому добрий вліпили!
Так крок
за кроком діяла наша підпільна група, нарощуючи сили, гартуючи людей в
запеклій боротьбі з окупантами. Попереду було ще багато! Ворог був сильний,
добре озброєний. Ми готувалися до серйозних, рішучих подій.
Немає коментарів:
Дописати коментар