493 дня в подполье (глава 9)

Ранее...

Троє пішли на завдання

Зима. Знов зима. Люті морози. Сніги... сніги... 1943 рік. Рік перелому. Доля країни вирішується у битві за місто на Волзі.

Німці поставили на карту все. У них вже немає ре­зервів. І чим більше живої сили і техніки буде відтяг­нуто в тил, чим дужчими виявляться наші партизанські удари по ворогу, тим ближче довгожданий наступ. Тим ближче здійснення нашої мети – Перемоги.

Прийшов найвідповідальніший момент нашої бо­ротьби,– попереджав підпільний міськком партії. – По­трібно напруження всіх сил, увага до кожної дільниці. Насамперед, збільшити наші ряди. Подвоїти! Потроїти! Тому, що швидко, дуже швидко – наша черга. По-друге, не можна припиняти диверсійну роботу. Кожен акт опору, хай навіть він і не дуже пошкодить величез­ній гітлерівській машині, має велике значення. І в той же час ще розумніше і конспіративніше повинні ми боротися. Треба берегти кожного бійця!

427 активних бійців підпілля під командуванням досвідчених командирів бойових груп таких, як майор Петро Кравченко, капітан Василь Вільянов, лейтенанти Іван Сидоров і Іван Маслов, старшини Бойко, Ларцев і Горбунов, старші лейтенанти Іван Чорний та Степан Чумак, повинні бути невіддільними від усієї маси тру­дового люду і, в той же час, ні на мить не забувати, що вони – бійці, члени єдиного бойового колективу.

Читачі, мабуть, помітили, що чим ближче моя роз­повідь до кульмінації, тим менше я згадую кожного бійця зокрема. І це закономірно. Рік тому кожна нова людина в підпіллі, кожен новий багнет у нашій малень­кій партизанській армії був подією. Наприкінці 1942 ро­ку в нашому житті настала нова фаза – масової бо­ротьби з окупантами.

Хіба можу я тепер докладно розповідати про такі повсякденні справи, як агітаційна робота? В перші дні боротьби кожен десяток листівок був нашим досягнен­ням. А тепер цілком звичайною справою здавалися такі події, як встановлення зв’язку з бойовими групами сіл Вербок і Богданівки, підпалений значної кількості ци­стерн із пальним в районі села Межирічі. Принагідно відмічу, що це була робота підпільників старшого лей­тенанта Івана Чорного, ветерана нашої організації.

Далеко за межі Павлограда розлетілася звістка про одну з наших диверсій. Це було в перші дні нового, 1943 року. Ініціатором був, як завжди, невгамовний Кузнєцов.

Аркадій, в силу свого службового становища, був повністю обізнаний в розкладі руху фашистських вій­ськових составів через станцію Павлоград. Вранці забіг він до мене і поквапливо повідомив новину:

– Опівдні чекають на ешелон з фронту. Одна з підтоптаних гітлерівських частин рухається в тил для переформування. Костянтине Васильовичу, навіщо ж їй їхати до місця призначення? Все одно гинути нім­цям!

Навіть поспішаючи, він не міг не жартувати.

– Будь певен, Аркадій!

– Товаришів пошліть трохи далі за місто. Хай про­пустять товарняк і беруться до роботи...

По дорозі на стайню я зайшов до Івана Маслова, і той відправився до Кузнєцова.

Вже в другій половині дня, до зустрічі з нашими хлопцями, я дізнався, що відбулося...

Маслов і Погорєлов так поспішали, що не встигли захопити з собою вибухівку. Для цього треба було б зайти у міський театр до Івана Кузьмича Дахна, ризикуючи, тягти через все місто підозрілий ящик, і врешті решт можна було запізнитись. Хлопці зробили інакше. Вони прихопили з собою дорожний гайковий ключ, лом і без будь-яких пригод вибралися за місто.

Підпільники, знайшовши підходяще місце, залягли. Минула година. Вже чути було дальній гуркіт ешелону, який наближався. Проте через дальність важко було зорієнтуватися, справа чи зліва рухається поїзд.

– А як Аркадій наплутав з товарняком? – проше­потів Погорєлоів. – Або ж ми його проґавили...

– Це неможливо!

– Адже годину байдикували. Якщо пропустили отаку дичину, ніколи не вибачу собі!

Вже ясно чути стукіт коліс. Завмер у чеканні Пого­рєлов. Напружено вдивлявся в далину Маслов.

Пролунав гудок, і з-за повороту вилетів... товарний ешелон. І ось вже замерехтіли в очах вагани. За осте­режними знаками підпільники побачили, що це состав з боєприпасами.

– На фронт поспішає, – гукнув на вухо товари­шеві, перекриваючи гуркіт, Погорєлов.

– Теж велика птиця, – відповів Маслов. – Непо­гано було б і його “загальмувати”.

Та вже наступної хвилини хлопці забули про все. Зник вдалині останній вагон. Підпільники збігли на полотно і взялися розгвинчувати рейки.

Кузнецов, хвилюючись, стояв на пероні: “Чи встигне Васильович надіслати когось? Чи встигнуть хлопці?...”

На всіх парах підійшов до станції состав з боєпри­пасами. Він завмер лише на хвилину. У котлах паро­возу шаленіла пара. В тендері було досить вугілля і води. Зараз переведуть стрілку, і поїзд помчить. А по цій же колії, не зупиняючись, пройде в протилежний бік ешелон, на який вони полювали.

І раптом божевільна думка промайнула в голові Аркадія. Він навіть озирнувся навколо. Чи не сказав цього вголос? Чи не помітив хтось його хвилювання?

Уздовж состава рухались обхідники, похапцем ви­стукуючи ресори. Перон був порожній. Лише якийсь невисокий німець з байдужим виглядом прогулювався поблизу Аркадія.

– “У-у-у”, – вимогливо загув паровоз.

Вже переведено стрілку.

“Мабуть, машиніст – німець”, – подумав Аркадій. І раптом, підкорюючись непереборному імпульсові, ки­нувся до стрілки й повернув рейкову розвилку в по­переднє, положення.

Кузнєцов блискавично повернувся до німця. “Може, не помітив...” Солдат уважно дивився на Аркадія. “За­гинув!” – майнуло в голові, і Кузнєцов почав повільно розстібати кобуру пістолета.

“Чого він ще очікує? Чому посміхається цей німець? Махнув рукою... Кличе підмогу? Що?!. Паровоз, випу­стивши клуби пари, повільно зрушив з місця. Отже, німець дав сигнал відправлення?”.

Застукали, загуркотіли на стиках рейок колеса. Поїзд набирав швидкість.

Кузнецов стер краплі поту, що виступили на чолі, скронях, на верхній губі. Хтось поплескав його по плечу. Поряд стояв невисокий німець.

– Все гаразд, камрад,– ламаною російською мовою сказав він.

– Ти все бачив? – по німецьки спитав Аркадій.

– Німеччина – моя батьківщина, – відповів сол­дат. – В Німеччині є Тельман. І є його партія. Не боятись, камрад, – знов сказав несподіваний помічник підпільника. Потім солдат повернувся і спокійно пішов.

– Як тебе звуть? – гукнув йому услід Кузнецов. Німець оглянувся, вітально махнув рукою і зник за станційним будинком.

Ні, Кузнецов, ні інші наші підпільники більш ні­коли не зустрічалися з німецьким комуністом. Його ім’я лишилось невідомим...

Скільки хвилин минуло після цього? Аркадій не знав. Вія зрозумів, що його витівка вдалася, коли до Павлограда долетів гуркіт віддаленого велетенського вибуху.

Роман Овер’янович Полчанінов, перший місцевий житель, що увійшов до нашої організації, бачив зіткнення двох ешелонів. Він повертався з села Вербки, куди їздив за продуктами для сім’ї. Вдалині видно було залізничний насип. Ліворуч і праворуч з’явилися поїз­ди, що мчали назустріч на повній швидкості. “Ось як воно здалеку здається, – подумав Роман Овер’янович. Ніби по одній колії йдуть...”

Ешелони швидко наближалися. Ось вже вони по­руч... Вибух величезної сили струсонув все навколо. Полчанінов упав на землю, відчуваючи, як над ним пронеслась пекуча повітряна хвиля. Коли Роман Овер’янович підвів голову, він побачив жахливу кар­тину.

Розкидані вибухом, за десятки і сотні метрів один від одного, палали знівечені уламки вагонів. Поле по­близу залізничної колії було вкрито трупами, кривави­ми шматками тіл. Лише де-не-де ворушилися й стог­нали поранені. Ніхто не вцілів при цьому зіткненні. В насипу зяяло величезне провалля.

Дві доби фашисти ремонтували колію. На дві доби було перервано залізничний рух у бік фронту.

Підпільники записали на свій рахунок десятки тонн боєприпасів і понад чотири сотні знищених гітлерівців. Кузнєцов кілька днів ходив героєм. Погано відчували себе Погорєлов і Маслов. Аркадій великодушно їх заспокоював:

– А якби я не перевів стрілку? Чотириста фаши­стів все одно віддали б богу душу. Молодці, хлопці!

Навколишніми селами ходили легенди.

– Партизани винайшли пекельну машину, – по­шепки розповідали одне одному старі люди й молодиці-солдатки. – В Павлограді убили багато тисяч німців. Тепер вже швидко перемога!..

– Ось так і треба працювати! – підбив підсумки член підпільного міськкому Прібер.

– Зіткнення військових ешелонів – раз,– лічив він зроблене нами.– Фетисов, Бойко і Маслов знищили дві машини і двох мотоциклістів. Це два. Причому, у фа­шистського офіцера взяті документи і карта з розташуванням військ поблизу Лозової. Телефонно-телеграфний зв’язок порушується майже щодня – це три. Молодці Іван Білий і капітан Луценко. Чітка робота.

І, враз посерйознішавши, Степан Силович додав:

– Час вже звільнити рідне місто від фашистських негідників, товариші!

Далее...