493 дня в подполье (глава 7)

Ранее...

Під єдиним командуванням

У тяжкі дні другого воєнного літа, у дні, пропечені сонцем, просякнуті пилом, напоєні муками і людською кров’ю, ми, підпільники, ніби зникли у людському морі. Якщо додержуватись всіх правил конспірації, хто пізнає в справному шевці секретаря підпільного міськкому партії чи командира кількох бойових груп радян­ського майора Кравченка? Хто догадається, що конюх, який над усе на світі кохається в конях, є керівником військової організації? Хто скаже, що браві “запро­данці”, “поліцаї” Ларцев, Сидоров і Чемерський пра­цюють проти фашистів?

Можливість провалу у кожного з нас була не біль­шою і не меншою, ніж у будь-якого іншого павлоград­ського жителя. Хапаючи перших, хто потрапив до їх рук, німці могли схопити і хапали іноді саме тих, на кого полювали.

У ці дні підпілля Дніпропетровщини зазнало великої втрати. Тоді, в сорок другому, я не знав, що секретар підпільного обкому партії Микола Іванович Сташков обрав місцем постійного проживання місто Павлоград. Невтомна людина, він особисто встановлював зв’язки з підпільниками Кривого Рога, Нікополя, Новомосковщини; він багато ходив по області, але незмінно повер­тався у Павлоград. Жив у будинку № 43 по вулиці Горького, господарем якого був товариш Грушко. На квартирі в Грушка жив він як родич і відчував себе у безпеці. Але Сташкову не сиділося на конспіративній квартирі. Дізнаватись про все з вуст зв’язкових і доне­сень підпільників – цього йому було замало. Він сам повинен був знати настрій людей, повадки окупантів, усе, що стосується життя під фашистським ярмом. Ми­кола Іванович почав продавати на міському базарі запальнички, камінці до них та інший дріб’язок.

Одного разу на базарі його схопили фашисти. Чи став він жертвою зради, – не знаю. Сташков намагався втекти, був поранений в стегно і ногу. В місцевій ко­мендатурі він мовчки зніс усі тортури. Миколу Івано­вича повезли до Дніпропетровська, де найвитонченіші садисти застосовували на ньому свої методи допиту, але так само нічого не досягли. Гітлерівці по-звірячому замордували секретаря підпільного обкому партії, не добившись від нього нічого, крім слів ненависті й пре­зирства.

Грушко, господар будинку, де жив секретар підпіль­ного обкому, і його чотирнадцятирічна дочка безслідно зникли з міста. За будинком довго стежила жандарме­рія, сподіваючись затримати зв’язкових. На вулицю Горького ніхто не прийшов...

Відомості про загибель Сташкова дійшли до Цен­трального Комітету КП(б)У, який працював тоді в Москві.

Незабаром у нашому місті з’явився новий секретар підпільного обкому партії Дмитро Гаврилович Садовниченко.

Зв'язок ЦК з павлоградським підпіллям допомагав здійснювати зв’язковий ЦК Володимир Якович Портянко. Він двічі з’являвся у Павлограді – взимку і влітку, зустрічався з Сташковим і Караванченком, пе­редавав вказівки Центрального Комітету і діставав у нас цінну інформацію.

Крім нього, влітку 1942 року перейшла лінію фронту в районі Лозової зв’язкова ЦК Надія Онисимівна Са­рана, яка пройшла спеціальну підготовку для цього у нашому тилу. Вона передала Сташкову вказівки Центрального Комітету КП(б)У і одержала докладні відо­мості про боротьбу патріотів у тилу ворога.

Вірний світлій пам’яті Миколи Івановича Сташкова, я, який ніколи не був особисто знайомий з ним, на все ткиття збережу образ безстрашного патріота, вірного ленінця, людини, якій посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після прибуття до Павлограда Дмитро Гаврилович зв’язався з Караванченком, і наша антифашистська організація, керована партійним підпіллям, знов акти­візувала свою діяльність, посилила боротьбу з окупантами.

2

Опівдні пекуче палило сонце, а вночі великі теплі зорі прокреслювали в небі вогненні дуги і зникали за обрієм. Був час жнив, але на ланах лише де-не-де золо­тіли поодинокі колоски. Ніхто не збирав, тому що ніхто не сіяв. Гітлерівці намагалися залучити селян на свій бік. Та нелегко було обдурити колгоспників. Вони всією душею зненавиділи гітлерівців, які грабували села, вивозили в рейх усе, що тільки можна було вивезти.

– Загарбали все, вивезли в Німеччину і збіжжя, і худобу, а тепер кажуть: ще давай... Не бувати цьому! – повсюдно вирішували сільські трударі.

В повітрі кружляло жовте кленове листя, оголю­валися віти красенів тополів.

Другу осінь зустрічав я на зневаженій, притиснутій ворожим чоботом землі. Та вже близька була година розплати!

В один з таких осінніх днів члени підпільного міськ­кому партії зібралися на своє засідання. Відчувалося, що сьогоднішня наша зустріч вирішить дальшу долю підпілля.

У пам’яті виникало пережите. Я став старше, до­свідченіше, хоч до війни, здавалося мені, вже все ви­пробував.

Чи міг я думати, що в години таких випробувань життя йтиме своїм звичаєм? Що люди не тільки вми­ратимуть, але й народжуватимуться. Що у важкі дні окупації я побачу такі щасливі очі, як у сусідки Люби, подруги Кузнецова? Що зможуть так світло й чисто дружити старший лейтенант Фетисов і медсестра Марія Рак?..

І все це не відволікало, не розслаблювало, не зава­жало. Навпаки!

В ім’я життя, щастя, дружби, не думаючи про себе і про риск, лейтенанти Маслов і Сидоров з іншими підпільниками висадили в повітря залізничні колії по­між Павлоградом і станцією Зайцеве. Десятки бійців підпілля могли поплатитися життям за знищення мосту через річку Вовчу. Але вони зробили це, і рух ворожих ешелонів було припинено. З цією ж метою, за завдан­ням підпільного міськкому, капітан Нестеренко з групи майора Кравченка і старший лейтенант Степан Чумак замінували шосейні шляхи між Хуторами і селами Богуславом та Богданівною.

Так, рік минув не марно!

Засідання підпільного міськкому партії зібралось на конспіративній квартирі у підпільниці Мотрі Козиревої і почалось точно в умовлений час. Поруч з Караванченком і Прібером сидів Садовниченко. Якщо пам’ять не зраджує, тут же були Яценко, Бєляев. Майор Крав­ченко прибув з незначним запізненням.

Вступне слово Дмитра Гавриловича Садовниченка було коротким.

– У Павлоградському районі нагромаджуються антифашистські сили: хутірська підпільна група ма­йора Кравченка, військова антифашистська організація Рябого. П’ятнадцять патріотів у Городищі, які об’єдна­лися під керівництвом лейтенанта Савченка. Зв’язані між собою і з усіма нами електрики Івана Тихоновича Бєлого, бійці “артиста” Павла Кузьмича Дахна. На­решті група Степана Чумака, що складалася з анти­фашистів, які працювали в дорожній жандармерії. За найскромнішими підрахунками підпільний міськком партії налічує в активі близько трьохсот патріотів.

Садовниченко хвилину помовчав і закінчив запитанням:

– Чи не час нам об’єднатися, товариші?

Ми обмінялись думками, всебічно обміркували, як воно буде далі.

Степан Силович розповів, що частина хлопців нашої організації працює у внутрішній жандармерії та полі­ції. Я запропонував об’єднати їх з групою Чумака.

– Це буде здорово! – загорівся Кравченко. – Сте­пан Чумак разом з Нестеренком створили добре підго­товлену групу в дорожній жандармерії. Якщо зведемо разом Ларцева, Чумака, Чемерського, Кузнецова, Си­дорова, створимо єдиний центр, – це ж яка буде сила!

Рішення об’єднати всі антифашистські сили в єдину підпільну організацію, підпорядковану міськкому партії і єдиному командуванню, було прийнято одно­голосно. Ми виросли у відчутну силу і раділи з того, що сталося сьогодні.

Командиром об’єднаних бойових груп було призна­чено майора Петра Онуфрійовича Кравченка. Коміса­ром – члена підпільного міськкому Степана Силовича Прібера. Начальником штабу призначили мене.

Розійшлися, додержуючись всіх правил конспірації.

Ми з Степаном Силовичем вийшли, коли на місто вже спустилися сутінки.

– Давай сходимо у театр, – запропонував Прібер.

Читачі ще не знають, що Павло Кузьмич Дахно, Іван Бєлий, Костянтин Бєляєв майже з перших днів окупації створили у Павлограді самодіяльний театр. На сцені з великим успіхом йшли “Маруся Богуславка”, “Запорожець за Дунаєм”, “Циганка Аза”. Гроші від вистав частково йшли на потреби підпільників. Крім того, серед старих декорацій підпільники ховали зброю, вибухівку. І театр був найнадійнішим складом. Досить сказати, що в акторів не було жодного обшуку!

Ми пройшли за куліси, коли вистава івжє давно по­чалася. Красуня Наталка співала “коронну” арію:

А я дівчина Наталка,

І зовуть мене Полтавка...

 Заглянувши в зал, ми побачили, як заворушилися, захвилювалися глядачі. Німецькі, румунські, італійські солдати, котрі від нудьги приходили у театр, сиділи в лерших рядах. Вони перемовлялися, заглядали в про­грамки, мабуть, бажаючи дізнатись прізвище артистки, яка, видно, сподобалась їм. Я бачив, як фельдфебель, який сидів у другому ряду біля самого виходу, взяв у одного з солдатів програмку, розгорнув її і біляві брови його полізли на лоба.

– Майн гот!.. – тільки й мовив він. У програмку було вкладено листівку на бездоганній німецькій мові.

“Зараз здійме галас”, – майнула думка.

Ні, крадькома обдивившись навколо, фельдфебель поквапливо сховав листівку в кишеню і звернув погляд на сцену.

Прібер пошепки розповідав мені, що листівки такого ж змісту на румунській і італійській мовах вкладені у кожну програмку. Це була робота Миколи Іва­новича Фетисова і лейтенанта Сидорова.

А на гальорці підпільникам Миколі Пшеничному, Володимиру Горбунову, Дмитру Ларцеву, Олі й Зіні Куликовим вдалося непомітно підкинути глядачам ли­стівки на російській мові.

– Тепер нам зрозуміло, чому зал завжди перепов­нений, – жартували ми з Степаном Силовичем після вистави. – Приємно подивитись майстерну гру само­діяльних акторів. Але не менш приємно захопити до­дому й папірець зі словами правди...

Другого дня після наради ми втрьох: Кравченко, Прібер і я – приступили до перевірки готовності бо­йових і диверсійних груп і провели ряд нарад з їх ке­рівниками.

Далее...