Розділ 1
Машина “Швидкої допомоги” уповільнила хід,
сухо прошурхотіла шинами по опалому листю, яким засипане було подвір’я клінити,
і з легтим поштовхом, ніби спіткнувшись на поставленій крапці, зупинилась.
Затих мотор. Задзвеніла у вухах тиша. Після семигодинного двигтіння, стрекоту
гальм, ресор і бог його знає чого там іще стражденного, спрацьованого і
немилосердно заїждженого, як, напевне, й ті, кого воно дивом якимсь на почутті
обов’язку возило, опісля його гуркоту і брязкотіння тиша оглушує, як удар морської
хвилі.
– Все. Приїхали, – каже Ліда, моя супроводжуюча медсестра, і почала
шукати сумку, плащ, гребінець, щоб причесатися. – Я пішла у прймальний покій.
Своє “все” я скажу пізніше. Там, на третьому поверсі, у великій, але
задушливій палаті № № з дванадцятьса ліжками, паркій від дихання і
голодуючих на кисень тіл, пропахлій сечею, лосьйонами і камфорним спиртом,
скажу “все”, бо зупинився час, твій час, отой, що в тобі. А потім, постоявши,
потече по новому руслу, уповільнено видовженим, як Гомерівський гекзаметр, за
глухими стінами фізичного болю, в якому зараз ти шукаєш... Чого? Порятунку? Так
принаймі думалось тоді.
