493 дня в подполье (глава 12)

Ранее...

Відплата

В центрі міста піднялася шибениця. Удень карателі зігнали на площу мешканців і на очах у всіх повісили нашого друга, завідуючого друкарнею Шимановського і чотирьох радянських патріотів, схоплених пораненими після бою на шкірзаводі.

Проте вже не залякати було тих, хто поставив собі за мету будь-якою ціною визволити місто від гітлерів­ських окупантів. Розправа фашистів над бойовим за­гоном на шкірзаводі, загибель наших товаришів на шибениці викликали загальне бурхливе обурення.

За рішенням підпільного центру, штаб об’єднаних сил відправляє через лінію фронту зв'язкову комсо­молку Ольгу Куликову. Завдання – зв’язатися з передо­вими частинами Червоної Армії, яка вже наближалась до Лозової, і доповісти про стан справ, про оперативну обстановку. Ми просили регулярні частини прискорити темп наступу, тому що збройне підпілля Павлограда напередодні повстання.

Згадую години напруженого чекання. Годинник від­лічує хвилини, а здаються вони нам вічністю. З шибе­ниці на площі ще не зняли повішених. Каральні части­ни прочісують місто, полюють на підпільників. Наш штаб, оснащений радіостанцією, вслухається в мовчаз­ний ефір, зв’язкові, попихкуючи в рукав, чекають сиг­налу, готові негайно передати своїм загонам, що вже зайняли вихідні рубежі.

– Якщо через дві-три години не буде відомостей від Куликової, все одно будемо починати, – сказав мій заступник капітан Вільянов, нервово смикаючи свій довгий чорний вус. На столі лежала ракетниця, заряд­жена зеленою ракетою – сигналом повстання.

– Так, чекати більше не можна, – погодився я з комісаром загону Прібером. – На карті міста ми з Ва­силем Івановичем Вільяновим уже викреслили червоні стріли – напрям головного удару повсталих. – Хто не рискує, той рідко перемагає.

На щастя, ми дочекалися на Ольгу Куликову з її небезпечної подорожі через лінію фронту. І не її одну! Разом з нею прибув представник штабу 4-го гвардій­ського корпусу, який поспішав з боями до Павлограда. Стримували зимове бездоріжжя, відчайдушний опір ворота. Капітан Андросов, який прибув разом з Олею Куликовою, передав гаряче привітання командуючого 4-м гвардійським корпусом і повідомив, що передові частини діючої армії зможуть наблизитись до міста не раніше 17–18 лютого.

Час виступати!

16 лютого всі наші бойові загони зосередилися в місцях, заздалегідь намічених штабом. Явочні квартири, що відіграли таку велику роль у дні підпільної боротьби, перетворилися на запасні командні пункти бойових загонів. Господарі цих квартир рискували жит­тям, частенько виконували роль не тільки охоронців таємниці різних зустрічей і побачень наших підпіль­ників, але й були своєрідними зв’язковими. І вдень, і вночі, і в дощ, і в бездоріжжя вони під виглядом мир­них громадян несли важливі відомості в потрібні місця. Серед них мені хочеться назвати імена Ольги Крапиви, Олександри Новікової, Марії Луб’янської, Мотрі Козиревої, Ганни Осьмиченко, Олександри Матвєєвої, Марфи Куликової, Петра Зуєва, Марії Рак. Настрій у всіх бійців піднесений, збуджений. Гітлерівці, відчуваючи наближення відплати, драпали з міста. Насамперед – верхівка. Гебітскомісар Ціммерман залишив свою резиденцію, відому “оранже­рею”, над влаштуванням якої працювали в свій час чимало спеціалістів і неспеціалістів. Слід сказати, що Ціммерману вдалося за два роки створити в центрі Павлограда зразкову оранжерею, де росли квіти десят­ків сортів. Він був великим любителем квітів. Втім, ця мирна пристрасть не заважала йому жорстоко розправлятися зі всіма, хто хоч у найменшій мірі протестував проти гітлерівського “нового порядку”.

Разом з Ціммерманом встигли втекти деякі інші службові особи. А військові частини і каральні загони, надіслані сюди для придушення повсталих на шкірзаводі, як і місцева влада, ще перебували в Павлограді.

Зелена ракета в повітрі!

Сигнал був прийнятий всіма загонами, котрі негайно відкрили вогонь ло окупантах. На околицях і в центрі міста зав’язався бій.

Гітлерівці не чекали нашого виступу. Паніка серед них була велика. Багато з них вистрибували з будинків в одній білизні і, відстрілюючись, мчали до річки Вов­чої. Але й там на них чекали загони повсталих.

Проте розгубилися не всі окупанти. Штаб 104-га італійського полку, який розміщався в чотириповерхо­вому будинку на Радянській вулиці, чинив упертий опір. Ліквідувати цей вузол опору треба було в першу чергу, тому що він являв велику небезпеку для успіху всієї справи. Штаб весь час підтримував радіозв’язок зі своїми тилами, які перебували за рікою, і міг корек­тувати артилерійський вогонь, вже викликаний, певно, ним же. Тому на Радянську вулицю були надіслані найбільш боєздатні групи товаришів Бойка, Осьмиченка, Бєлого, Сидорова, Дахна, Олександра Бабенка і Ларцева.

Завдання було не з легких. Всі вікна штабу були перетворені на амбразури, що вивергали вогонь. На снігу біля штабу вже чорніли кілька трупів наших людей. Вирішили підірвати двері і штурмом заволодіти ворожою фортецею.

Кілька бійців на чолі зі сміливцем Осьмиченком ривком подолали зону обстрілу і, несучи ящики з дина­мітом, підібралися до входу. Підривники були знав­цями своєї справи. Ще мить – і величезний вибух струсонув місто: шлях було відкрито. До будинку увір­валися наші бійці. Мені розповідали потім, який за­пеклий опір чинили чорносорочечники на чолі зі своїм командиром, моложавим полковником з бакенбардами. Він лежав убитий біля штабу. А дві роти солдатів, які не побажали вмирати разом з чорносорочечниками, зда­лися в полон. Вони стояли у дворі, чорноокі, смугляві і, здається, були дуже задоволені тим, що тепер уже все для них скінчилося.

Характерна деталь: коли наші бійці дісталися до четвертого поверху, а потім проникли на горище, вони виявили велику кількість дерев’яних трун, заготовле­них італійцями про запас. Дивним здавався нам такий “трофей”! У всякому разі, ті, що заздалегідь піклува­лися про ці труни, ніби передбачали безславний кінець своєї військової частини, що прибула на нашу землю з далекої Італії.

Тимчасом наша друга ударна група на чолі з стар­шим лейтенантом Бєляшовим і молодшим лейтенантом Кузнєцовим, про якого я вже немало розповів вище, лапала на приміщення гестапо і міської управи, взяла штурмом приміщення поліції і визволила радянських громадян, приречених на розправу в катівнях гестапо. Яким невимовним щастям світилися обличчя тих, хто чекав смерті і вже, певно, не плекав жодної надії на порятунок, який прийшов так несподівано. Якби не раптовість нашого нападу, гітлерівці неодмінно розстрі­ляли б усіх в’язнів.

Врятовані люди схвильовано обіймали своїх визво­лителів. Ті, хто міг рухатись і боротись, просили зброю і ставали в ряди повсталих.

У самий розпал бою, коли ще не все нам було ясно і до штабу тільки починали надходити добрі вісті про успіх, з центральної площі долинув довгожданий голос репродуктора: “Увага, говорить Москва!”.

Цей голос рідної Москви, якого ми були позбавлені довгі місяці ворожої окупації, мов сонце, освітив по­хмурі, занедбані вулиці Павлограда. Це група капітана - Луценка виконала своє бойове завдання і, захопивши пошту і телеграф, відразу ж “зловила” нашу славну станцію імені Комінтерну.

Запеклий бій спалахнув біля будинку сінагоги, де німці влаштували великий продовольчий склад. Розу­міючи значення цього об’єкту для шлунків гітлерів­ського воїнства, німецьке командування посилило охо­рону будинку. Охорона вчинила запеклий опір, але не­забаром вартові втекли, залишивши кілька трупів на підступах до складу. Тепер вже наше командування виставило біля нього охорону, а коли ввійшли наші війська, передали це продовольство Червоній Армії.

У всіх цих боях особливо відзначились наші підпіль­ники і партизани – молодший лейтенант Костянтин Бєляєв, лейтенант Іван Сидоров, старшина Дима Ларцев, старшина Йосип Бойко, Іван Бєлий, технік-лейтенант Козирев, лейтенант Олександр Соколов, старшина Чемерський, рядові Тихін Золотарьов, Юрій і Іван Осьмиченки та багато інших.

Бойова група лейтенанта Маслова і старшого лейте­нанта Макарова заволоділа казармами і млином, в якому було захоплено багато зерна і борошна. Дивер­сійна група Г. П. Усенка разом з бійцями групи І. І. Маслова вийшла до залізничної станції, встано­вила контроль на коліях між річками Вовчою та Сама­рою, оточила склади з пальним. А в цей час на шляхах у бік Дніпропетровська і Запоріжжя вже діяли групи капітана Вільянова, старшого лейтенанта Степана Чу­мака, старшого лейтенанта Івана Чорного і лейтенанта Савченка.

В резерві, в районі Хуторів Першого та Другого, перебувала бойова група лейтенанта К. І. Шлеги і біля обозного заводу – група Р. А. Полчанінова. В районі цегельного заводу діяла диверсійна група старшини В. П. Горбунова.

Міські бойові групи були підтримані сміливими дія­ми патріотів навколишніх сіл. Так, у селі Вербках вда­рили по гітлерівцях бійці загонів Миколи Івановича Лупиря і Григорія Микитовича Погорєлова. А в районі сіл В’язівок і Кочережок бійці з групи лейтенантів Лео­ніда Даниловича Фоменка і Василя Зіновійовича Сободиря відкрили ураганний вогонь по гітлерівцях, що відходили, і посіяли паніку в їх рядах.

Важко передати радість наших людей, коли вони бачили, як в паніці мчать по вулицях гітлерівці. Біжать ті, хто багато місяців наводив жах на мешканців міста, хто розстрілював і вішав за найменшою підозрою в належності чи співчутті до підпільників. Прийшов для катів день відплати!

Захоплений спільним пориванням, я теж заліг за станковим кулеметом біля будинку на розі Харківської, “насадив” на мушку ворога і дав кілька черг. Звідти ж, зі своєї бойової позиції, я побачив раптом підлих зрадників, гітлерівських посіпак – Байбару, Петригу і де­котрих інших. Черга моя їх не наздогнала, і їм вдалося уникнути кари.

Аж ось вже й червоне полотнище майорить над бу­динком колишньої міської управи! Це Юра Осьмиченко, бойовий підпільник, підняв прапор перемоги.

Незабаром до міста увійшли передові частини Чер­воної Армії.

Це було величезною радістю для всіх нас і для жи­телів міста. Танкові частини корпусу генерала Гагена дотримали свого слова і своєчасно підійшли на допо­могу повсталим. Важко передати словами, що діялося на вулицях у цей холодний, але по-весняному святко­вий день 17 лютого! Жителі повисипали з будинків, вікна прикрасились червоними стрічками, хустками, прапорами.

Жінки обіймали танкістів і партизанів, запрошу­вали до себе, пригощали всим, що було в домі. Були відкриті склади, і населення одержувало борошно, цукор, крупи та інші продукти.

В середині дня 17 лютого підпільники влилися в підрозділи діючої Червоної Армії і вже спільно про­довжували громити відступаючого ворога. А другого дня мене і капітана Вільянова викликали до штабу 4-го гвардійського стрілкового корпусу–до командира кор­пусу генерала Гагена.

Згадую, як прибув я на хутір Домаху, де перебував штаб корпусу. До нас вийшов генерал, обійняв і роз­цілував кожного.

Спасибі вам, товариші, передайте подяку Червоної Армії всьому особовому складу ваших бойових загонів.

Тут же ми дізналися, що гітлерівське командування на своїх оперативно-тактичних картах позначило місто Павлоград чорною фарбою, як небезпечне партизанське місто. Пізніше нам також довелося довідатись, що. Гіммлер назвав Павлоград “чорним містом” і наказав зрівняти його з землею.

Ще чимало випробувань довелося зазнати під час війни цьому героїчному місту. Чимало бойових друзів-підпільників полягли у тих лютневих боях.

Поліг смертю хоробрих наш славний товариш і друг Аркадій Кузнєцов. Доля його справді драматична. Він був тяжко поранений окупантами у ті дні і не встиг відійти з нашими частинами, коли Червона Армія зму­шена була знову тимчасово залишити Павлоград. До 4 березня він переховувався в підвалах хлібопекарні, а потім за доносом був схоплений. Його довго катували під час допитів, а на світанку 11 березня разом з інши­ми привезли в тир за містом. Із радянських патріотів влаштували живі мішені, в них, прив’язаних до стовпів,, стріляли гітлерівські головорізи, вправляючись у влучності...

Мені довелося бути присутнім на процесі зрадника-батьківщини Вівтанця, колишнього діловода Павлоград­ської поліції. Він дослужився до посади начальника по­ліції міста, допитував і катував ні в чому неповинних радянських людей, особисто розстрілював запідозрених у зв’язках з підпільниками.

Він ховався від гніву народного понад шістнадцять років. Але не вдалося йому замести сліди. Органи дер­жавної безпеки викрили його і привезли у Павлоград, на ті вулиці, де колись лютував цей недолюдок зі свої­ми підручними. Він розповідав, як особисто розстрілю­вав наших товаришів, учасників підпілля і повстання, а мені ввижалися тяжкі картини минулого, пошмато­вані вулиці Павлограда, стогін жертв отих катів. Суворий присуд було зустрінуто одностайним схваленням усього залу.

Тут, у залі, сиділо багато підпільників, які лиши­лися в живих. Я бачив серед них і секретаря підпільного міськкому А. П. Караванченка, І. Т. Бєлого, Н. В. Бєляшова, К. В. Бєляєва, Д. С. Філіппова, Г. К. Яценкаг О. Г. Чемерського, Олександру Матвєєву, Марію Рак, Марію Луб’янську і багатьох інших, хто не шкодував життя у боротьбі за свободу і незалежність нашої Бать­ківщини.

Багато з того, що було раніше невідомим, стало ясним у той день, тому що Вівтанець, визнавши всі свої злочини, згадував імена наших товаришів, які загинули від рук гітлерівців, коли ті увірвалися в місто після відходу наших військ.

Минули роки, та не забуто подвиг патріотів Павло­града. Багато підпільників нагороджені орденами і ме­далями. Місцевий народний історико-революційний музей, створений після війни на громадських засадах,, свято зберігає реліквії незабутніх днів Павлоградського повстання. Воно – в незгасній памяті народній.

Щороку 16 лютого, в річницю повстання, до Павло­града з’їжджаються колишні учасники підпілля, вже посивілі й постарілі.

Мов живі, постають тоді серед нас ті, чиї світлі імена хочу ще раз нагадати, завершуючи розповідь: Микола Іванович Сташков, Степан Силович Прібер, Йосип Петрович Бойко, Аркадій Григорович Кузнєцов, Яків Гаврилович Садовниченко, Володимир Петрович Горбунов, Василь Михайлович Макаров, Іван Іванович Маслов, Андрій Никонович Нестеренко, Ольга Васи­лівна Куликова, Андрій Карпович Черкаський, Таїса Іванівна Зиміна, Борис Іванович Шимановський і багато інших.

В цьому, тепер вже шахтарському, місті, облямованому мальовничими річками Вовчою та Самарою, живуть і трудяться, а дехто вже і відпочиває, пішовши на пенсію, колишні підпільники І. Т. Бєлий, М. В. Бєляшов, Г. К. Яценко, Г. П. Усенко, Д. С. Філіппов, І. Я. Осьмиченко, Г. Н. Погорєлов, І. І. Попов. О. О. Іванов, В. А. сєвєрін, О. Г. Чемерський, Марта Медведєва, Марія Рак, Марія Луб’янська, Ольга Бикова, Олександра Матвєєва...

Вони згадують про героїчне минуле. Їх слухає молодь, вчиться у них мужності, відданості Вітчизні.

Я буду радий, якщо й мої скромні спогади про минулі бойові дні теж послужать справі виховання молоді на бойових традиціях, на незабутніх подвигах батьків.