493 дня в подполье (глава 6)

Ранее...

Зв’язок встановлено

І ось, нарешті, я зв’язався з членами підпільної пар­тійної організації міста Павлограда. Було це 31 травня 1942 року на стайні будівельної контори, куди завітав знайомий вже мені посланець міськкому Степан Прібер.

А про мою належність до підпілля Прібер дізнав­ся досить своєрідно: секрет йому вибовкав ніхто інший, як мій друг Йосип Бойко, який вже раніше був з ним знайомий через старшого лейтенанта Івана Чорного.

Важко було погодитись з такою необережністю Бойка, він нікому не мав права розповідати про свою причетність до підпілля. Але в цьому випадку його не­обережність відіграла велику позитивну роль, вона при­скорила об’єднання наших підпільних груп.

Член міськкому Прібер довго розпитував мене про діла і людей. Я доповідав докладно, прагнучи нічого не пропустити.

– Ой, чорти, ой, і молодці ж! – примовляв Степан Силович, певно задоволений тим, що почув від мене. – Та вони ж золото – твої Кузнєцов, Ларцев, Сидоров і Чемерський. Ну, а тепер слухай мене.

Я з нетерпінням чекав цієї розповіді. Прібер, який відразу ж оцінив становище, вирішив нічого не прихо­вувати від мене. Розмовляв повільно, ніби зважуючи кожне слово. Я не перебивав його.

...У перші дні війни навряд чи хто з павлоградців повірив би, що німці увійдуть в їхнє рідне місто. Однак фашисти ввійшли, несучи з собою лихо і сльози, сіючи смерть і руйнування. Місто насторожено стихло, при­чаїлося. Люди виходили з будинків тільки в разі над­звичайної потреби: щоб виміняти на останню одежину шмат сурогатного хліба, якось полагодити взуття, що вже розвалювалося...

Звичайно ж, жоден із замовців, що приходили на вулицю Першотравневу, в непримітний будинок № 24, не здогадувався, що “швець” з манерами і мовою лю­дини, яка знає тільки своє ремесло, і є секретар Павло­градського підпільного міськкому партії Андрій Павло­вич Караванченко.

В окупованому місті залишився підпільний міськком партії. Дніпропетровський обком партії, кинувши всі сили на евакуацію людей і матеріальних цінностей, провадив одночасно велику роботу по створенню роз­галуженої сітки підпільних організацій в області. Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України затвердив підпільний обком партії на чолі з Миколою Івановичем Сташковим, людиною незвичайного розуму і дужої волі, великої сміливості і витрим­ки. У кожному районі, в кожному місті області були створені підпільні райкоми і міськкоми.

В Павлограді до складу підпільного міськкому пар­тії входило дев’ять чоловік. Щоправда, коли 11 жовтня фашисти увірвалися в Павлоград, у місті лишилося тільки шість членів міськкому: Караванченко, Прібер, Соколовський, Яценко, Патюгов і Шубін.

З перших днів окупації члени міськкому продовжу­вали налагоджувати зв’язок з населенням, придивля­лися до людей, починали добирати майбутніх підпіль­ників.

Кожен діяв за своїм розсудом.

Степан Силович на початку війни передбачливо ви­вчив електротехнічну справу і в окупованому Павло­граді влаштувався на роботу інспектором міськелектросітки. Це давало йому право під виглядом перевірки електропроводки бувати в будинках павлоградців, у різ­них установах. Весь час перебуваючи серед людей, Прібер добре знав настрої, міг провадити велику агіта­ційну роботу.

Підпільному міськкому було залишено значну кіль­кість листівок. Для їх розповсюдження було підібрано надійних, відданих справі людей. Нерідко й самі керів­ники бралися особисто за цю рисковану роботу, хоч у них, звичайно, були інші обов’язки, інші завдання. Власне кажучи, листівки, які містили лише загальні заклики, були не досить ефективні. Адже окупанти обрушили на населення цілі фонтани своєї брудної про­паганди. Вони офіціально повідомляли в місцевій га­зетці і в спеціальних випусках, що Гітлер в’їхав на білому коні в Москву, що фюрер на Красній площі приймав парад німецьких військ, що взято Ленінград.

Треба було спростувати це море брехні, тобто пові­домляти народу правду про становище на фронтах, про наступ Червоної Армії, що розпочався в грудні 1941 ро­ку під Москвою.

За цю справу взявся Михайло Тимофійович Шубін, комуніст з 1926 року. У двадцятих роках Шубін служив в охороні Кремля. До війни він працював у Павлограді на великому підприємстві заступником начальника по­жежної команди по політичній частині. Михайла Тимофійовича добре знали в місті. Звичайно, необачно було залишати на підпільну роботу таку відому людину. Зрада когось із місцевих жителів привела б комуніста на ешафот. Та це сталося пізніше.

А в перші дні окупації Михайло Тимофійович, не виконавши наказ німецького командування, залишив у себе радіоприймач, слухав Москву, записував зве­дення Радінформбюро. Спочатку ці зведення перепи­сувались вручну, потім розмножувались на друкар­ській машинці. Ще пізніше підпільники виготовили гу­мовий шрифт і почали “масове виробництво” листівок. Народ любовно називав їх “ластівками”.

Нахабна поведінка завойовників викликала гнівний протест населення. Фашисти вважали жителів своїми рабами. Вони плювали в душу, топтали найсвятіше для радянської людини. У школах було розміщено стайні. На площах з’явилися шибениці.

Підпільний міськком широко розгорнув роботу по залученню нових патріотів до організації, згуртовуючи їх на боротьбу проти фашистських загарбників. Патріо­тизм наших людей був такий великий, що багато хто з них стихійно об’єднувалися для відсічі ненависному ворогові. Так з’явилася, наприклад, антифашистська група Івана Тихоновича Бєлого, яка діяла в місті, і група Івана Платоновича Савченка – в Городищі. Під­пільний міськком партії встановив з ними зв’язок.

Арешт Шубіна змусив міськком переглянути всю свою роботу. Михайла Тимофійовича катували, але в нього не вирвалося ані слова. Фашисти стратили його як комуніста, навіть не підозрюючи, що в їхніх руках був член підпільного міськкому партії.

– Обережність і конспірація! Насамперед – кон­спірація! – таке завдання поставив перед підпільни­ками Караванченко.

За порадою секретаря підпільного обкому партії Миколи Івановича Сташкова міськком почав розширювати свій вплив. Встановили зв’язок з патріотами не тільки в місті, але і в навколишніх селах. На Хуторах Перших та Других було створено групу під керівництвом ма­йора Кравченка.

Петро Онуфрійович Кравченко, уродженець Павло­града, був добре підготовленим, розумним і грамотним командиром, полум’яним патріотом Батьківщини. До війни він закінчив військову академію, був в Іспанії в 1938-му. З 9 липня 1941 року комуніст Кравченко брав участь у боях. 7 серпня 1941 року в районі сіл Підвисокого і Копенькуватого, біля Умані, був поране­ний, але полону уник. Ледь дістався до Павлограда, відкрив на Хуторах Перших в будиночку рідної сестри Мілі Холод шевську майстерню. Так само, як і його “колезі” Андрію Караванченку, майстерня була потріб­на майору тільки “для вивіски”. Під цією “вивіскою” і групувалися підпільники з місцевих жителів. Втім, в організації Кравченка були і командири Червоної Армії, які, так само, як і він, опинилися у ворожому тилу, – лейтенант Кузьма Іванович Шлега та інші. Комуністам-підпільникам удалося проникнути в адміні­стративні органи фашистської влади.

Підпільний міськком партії направив підпільника Чумака Степана Олексійовича – старшого лейтенанта-артилериста, який втік з полону, в фашистську дорожну жандармерію. За завданням міськкому, він добрав до складу жандармерії відданих Вітчизні радянських людей. З них він створює антифашистську бойову гру­пу в кількості 21 чоловіка, дістає і передає зброю і боєприпаси іншим бойовим патріотичним групам, які діяли в місті під керівництвом партійного підпілля.

Степан Чумак і його друзі по підпіллю капітан Андрій Никоновнч Нестеренко, лейтенант Андрій Кар­пович Черкаський, лейтенант Кузьма Іванович Шлега та інші патріоти поступово входять у довір’я до началь­ника загону дорожної жандармерії обер-лейтенанта Лехлера.

Гітлерівський офіцер, син оптового торговця, був вельми задоволений роботою наших хлопців. Не менше за Лехлера було задоволено їх діяльністю і керівництво підпільного міськкому партії. Особливо – роботою ко­муніста старшого лейтенанта Чумака і комсомольця капітана Нестеренка.

Наші бойові групи поповнювались новими людьми.

Керівництво підпілля використовувало будь-які можли­вості для досягнення кінцевої мети – створення міцної організації, здатної виконувати найскладніші бойові завдання.

Сміливо діяв член підпільного міськкому партії Гри­горій Кіндратович Яценко. Корінний житель Павло­града, він до окупації працював головою промислової артілі “Червоний шкіряник”. Яценко добре розбирався в людях, знав, на кого можна покластись. Тепер вів робив на канатному заводі, обережно і неквапливо вербував надійних людей – справжніх патріотів, по­ширював серед робітників листівки, а в дні лютневого збройного повстання був у перших лавах бійців.

Йому до пари Бєляев Костянтин Васильович, теж старий павлоградець, військовий керівник школи ФЗН. І в дні окупації він не загубив зв’язків із своїми молодими вихованцями, провадив серед них агітаційну роботу. Наприкінці 1942 року міськком доручив йому посилити роботу серед молоді, якої чимало було в анти­фашистських групах. Коли радянські патріоти в лютому 1943 року вийшли на вулицю із зброєю в руках, Бєляева разом з Павлом Дахном, командиром бойової групи, можна було побачити на найнебезпечніших ділянках бою. Після лютневих подій на долю Бєляева і Прібера випали суворі випробування: їх у складі окремої групи було закинуто в глибокий тил до німців, звідки в 1944 році повернувся тільки Бєляев.

Доброго слова варта молода підпільниця, комсо­молка, мужня Марія Луб’янська, яка і зараз проживає в Павлограді. Вона була не тільки зв’язковою міськ­кому і штабу, але й одночасно господаркою явочної квартири на Другій Кузнечній, яку часто відвідували майор Кравченко, Прібер, Караванченко та інші керів­ники підпілля. Щодня ризикувала вона життям; адже немало шпигунів нишпорило навколо, вистежуючи під­пільників. Вона вміло виходила з найважчих ситуацій. Її скромний подвиг відзначено урядовою нагородою.

Гідно зарекомендували себе члени підпільної анти­фашистської організації Дмитро Сергійович Філіппов, Ольга Михайлівна Бикова, Василь Захарович Міхно, Іван Іванович Попов, Роман Овер’янович Полчанінов, Іван Якович Осьмиченко, Олександра Петрівна Матвєє­ва, Григорій Петрович Усенко і молоді підпільники Володимир Северін, Володимир Свиридов, Олександр Іванов, Марта Медведєва, Зінаїда Куликова та інші.

Багато з них, ризикуючи життям, допомагали вій­ськовополоненим, підтримували їх продовольством, по­стачали одягом і медикаментами. Інші були зв’язкови­ми і господарями явочних квартир, треті з перших днів були активними агітаторами, а в дні повстання зайняли свої місця в бойових загонах.

З усіх виділявся колишній військовослужбовець Бабенко Олександр Герасимович, який працював у санобозі і мав змогу зі своєю упряжкою проникати в усі кінці міста і, головним чином, в місця розташування гітлерівських військ.

У підпільників, керованих міськкомом партії, було вже на рахунку немало сміливих операцій. Кілька разів уривався телефонно-телеграфний зв’язок Павлограда з іншими містами області. Якось зник не знати куди німецький обоз з продовольством. Іноді окупанти зна­ходили у придорожних канавах трупи своїх солдатів або поліцаїв. Це теж було справою народних мес­ників.

...Розповідь Прібера про людей і роботу підпільного міськкому партії немов перекликалася з моїми думами про підпілля. Ми відчували роботу один одного, хоч і не знали жодних подробиць. Ми з нетерпінням чекали тієї хвилини, коли буде встановлено зв’язок. Ми немов би йшли один до одного назустріч і от, нарешті...

Андрій Павлович Караванченко доручив Пріберу встановити з нами зв’язок. Гестапо з розгалуженою сіткою агентів даремно гасало по місту в пошуках під­пілля. А Степан Силович на протязі двох місяців роз­шукував нашу військову антифашистську організацію.

– І от, як бачиш, розмовляю з тобою, – закінчив свою розповідь представник підпільного міськкому.

Давно вже посутеніло. Тільки вогники наших цига­рок слабо освітлювали обличчя і руки. Мирно хрумтіли сіном коні. Десь надсадно гукав паровоз.

Я мовчав. Всього поглинули думки про те, що з сьогоднішнього дня ми не одинокі, що є у нас і друзі, і керівництво. Я знав, що з цього дня наша боротьба стане більш цілеспрямованою й ефективною.

– Степане Силовичу, – мовив я, – запевніть під­пільний міськком, що п’ятдесят членів нашої анти­фашистської організації готові виконати перше-ліпше завдання партії.

– Навіщо запевняти?

Я відчув, що Прібер посміхається.

– Ось познайомлю з Караванченком, сам і запев­ниш...

Через кілька днів у шевській майстерні я зустрівся з “шевцем” Андрієм Павловичем Караванченком.

Далее...