493 дня в подополье (глава 4)

Ранее...

Підпілля діє

Вночі над містом кружляли наші літаки. Наші! Ми вгадували їх по гудінню моторів. Вже давно настала комендантська година, але ми не могли всидіти вдома. Кожен з підпільників обережно виходив на вулицю і подовгу вдивлявся у чорне небо. Ми добре знали, що пілоти не включать бортові вогні, що не побачимо ми навіть далеких обрисів наших літаків. Та від однієї думки, що над нами – наші, радянські люди, люди з Великої землі, ставало тепліше на серці.

Ранком Ваня Чорний приніс на стайню пачку газет. Це була “Правда”! За вчорашнє число. Ми були щасливі. Значить, там, за лінією фронту, дбають про нас, пам’ятають, що в тилу ворога – теж радянські люди.

Ми швидко розібрали газети. Я узяв один примірник і сховав за пазуху. Весь день газетний аркуш немов зігрівав мені груди. Прийшовши додому, я зразу ж дістав його і заглибився в останні новини. Поряд влаштувалася тьотя Саша, що прийшла в гості до своєї старшої сестри. Ми так захопилися, що навіть не помі­тили, як до кімнати увійшов... поліцай Писаренко.

Мабуть, Писаренко був не дуже поганою людиною. Він удав, ніби не помітив у мене в руках “Правду”. Хоч уже за одне це, згідно з наказами гітлерівців, я підлягав розстрілу.

– Збирайся! – гримнув поліцай і сів на лавку, не знявши капелюха.

– Куди збиратися? – спитався, хоч розумів, що-запитання недоречні.

Мозок працював гарячково. Питання виникали одне за одним. Зраджений? Пронюхали про організацію? Чи тільки мене підозрюють? Може, вже всі наші арешто­вані?

– У міську управу викликають, – відповів Писа­ренко, хоч міг би і не відповідати.

Міська управа і біржа праці містилися у колиш­ньому приміщенні медичного технікуму. Коли мене ввели до кабінету голови, там були господар кабінету бородатий Петрига, його заступник Кириченко, німецький військовий комендант капітан Юнгерс, два жан­дарми і перекладачка – вчителька німецької мови Ольга Остапівна Зубович.

Що вони замислили? Очна ставка? З ким? З Бой­ком? З Чорним? Чи з Масловим?

Ввели Михайла Олександровича Ендріксона, майора з яким я тут, у Павлограді, служив у 1931–1936 роках в одному кавалерійському полку.

– Вам знайома ця людина? – звернувся до мене Петрига.

– Вперше бачу, пане голово.

Допит тривав понад годину. З відповідей Ендрік­сона я збагнув, що він потрапив в оточення, прийшов до рідного міста. Хтось впізнав майора по великій ро­димці на лівій щоці і доніс в міськуправу, що в Павло­граді з’явився радянський командир.

Ендріксона тут же заарештували. Майор почав ви­правдовуватись. Він доводив, що ніколи не був членом Комуністичної партії. Фашисти не вірили, що командир Червоної Армії може не бути комуністом. І тоді Ендріксон, який чув, що я в місті, назвав мене свід­ком.

Так я потрапив у міськуправу. Підтвердити правоту майора я ніяк не міг. Якщо німці довідаються, що я теж радянський командир, доля моя була б вирішена. Краще за все не впізнавати Ендріксона!

Після допиту нас обох відправили в камеру поліції, а потім у табір “неблагонадійних”.

Через кілька днів сестра Ендріксона Олександра Олександрівна буквально викупила майора. За її напо­легливим проханням Ольга Остапівна Зубович поручи­лася за нас обох. Однак тепер щопонеділка ми по­винні були з’являтися в комендатуру на відмітку.

Більше Ендріксона не бачив. Скажу тільки, що він до кінця своїх днів лишився вірним Вітчизні. Він хоробро воював і як воїн загинув...

Нечувано сувора зима 1941-1942 років повільно відступала. Потемніли, осіли снігові замети. Де-не-де проглядали чорні таловини. Дзюрчали струмочки. По задубілих за зиму стовбурах і вітах дерев піднімався живлючий сік. Здулася річка Вовча, ось-ось готова вийти з берегів.

Одного разу йшов я з нічного чергування і не міг зрозуміти, чого ж не вистачає у міському пейзажі. Ось і рідна Вокзальна вулиця. Будинок № 46, в якому я знайшов притулок. Старий клен біля хвіртки. А де ж шпаківня, в якій щоліта оселялася весела пташина сімейка?

Виявилося, мої сусіди теж були стривожені. Я зу­стрічав їх по дорозі і з уривчастих розповідей збагнув, що сталося.

Невіддалік нас зірвалася з дерева стара шпаківня. В пташиному будиночку невідомо як опинилася гра­ната. Вона вибухнула.

Німецький комендант, наляканий наближенням фронту, листівками, що з’явилися в місті, першими ви­ступами підпільників, видав варварський наказ – зни­щити всі шпаківні у місті.

Ніч була неспокійна. Якийсь незрозумілий гуркіт крізь зачинені віконниці нашого будиночку. Вранці забили на сполох. Я поспіхом одягся і вибіг на вулицю.

Картина несподіваного лиха постала перед очима. Вулиці заповнили бурхливі потоки води. Все місто перетворилося у мілководне море. Повінь!

Прибіг на стайню. Там були майже всі наші хлопці. Вони стояли по коліно у воді. Перелякано іржали коні.

– 3-знаєш, річка п-піднялася майже на метр вище звичайного рівня, – повідомив Іван Сидоров.

Повз нас прошльопала колона італійців.

– Треба терміново до своїх, – сказав я. – Там і люди, там і зброя.

– А як же коні? – спитав Коля Панченко.

– Нічого їм не загрожує. Виведемо їх трошки вище, до посадки.

В місті ми зрозуміли, що німці в паніці залишають Павлоград.

Ми не помітили, як відійшов Йосип Бойко. Через чверть години він наздогнав нас, ховаючи під пальто карабін і дві гранати.

– Братики, яке роздолля! – схвильовано розповідав він. – Все кидають кляті...

У перші хвилини ми встигли підібрати деяку зброю, залишену німцями, захопили навіть і документи, і ра­цію ротного призначення. Та розбурхана стихія не вгавала, і ми кинулися рятувати людей.

Всі п’ятдесят членів нашої підпільної організації брали участь у рятувальних роботах. Там, де було най­важче, я зустрічав наших хлопців. Звичайно, вони не забували і про мій наказ. Досить сказати, що серед наших трофеїв виявились сім ручних, два станкових кулемети і дві радіостанції ротного і полкового обслу­говування.

Наступного дня ми відрядили Бойка через лінію фронту назустріч частинам Червоної Армії. Йому по­щастило перейти фронт поблизу Варварівки–Жемчужне. Він повідомив командування про те, що в Павло­граді створено підпільну організацію, і повернувся з наказом: лишатися на своїх місцях, продовжувати роботу.

З дня на день чекали ми визволення і з’єднання з нашими регулярними частинами. Якби нас було більше, якби ми були сильнішими! Який сприятливий момент для повстання!

Та час йшов. Спала повінь. Гітлерівці повернулися до Павлограда. Наші війська з боями відходили знов на Схід.

А одного сонячного дня в місто прилетіли шпаки. Люди так чекали їх – перших провісників весни! Та птахи не знайшли своїх жител, які звичайно готували для них люди. Шпаки розгублено кружляли над містом...

...Як сумно кричать птахи, коли знищують їх житла! Птахи не можуть мститися. Довго кружляють над містом, чорною хмарою застилають небо, сонце. А потім зникають, щоб вже не повернутися...

...Кажуть, що тільки навесні 1944 року шпаки знов прилетіли у визволений Павлоград.

А тоді, навесні сорок другого, старі хрестилися, див­лячись, як відлітають птахи. Бабусі хрестилися, а де­сятки й сотні дужих і сміливих клялися, що помстяться ворогові за вкрадену весну...

В другій половині 1942 року об’єднані сили павло­градського підпілля зростають кількісно, стають боєздатнішими.

На цей час активізувалась діяльність наших бойо­вих груп. Перш ніж докладно розповісти про їх дії, мені хочеться присвятити кілька рядків тим, хто, пере­буваючи в складних умовах таборів військовополоне­них, віддавав усі сили для допомоги нашому підпіллю, справі опору. Я маю на увазі групу військових лікарів, які потрапили в полон за різних обставин. Вони не занепали духом, а, як справжні патріоти, встановили зв'язок з підпіллям і робили все можливе не тільки для врятування своїх товаришів, що перебували у таборах, але і для спільної справи нашої організації. Вони допомагали нам медикаментами, перев’язочними засоба­ми, передавали цінну для нас інформацію.

Особливо хочеться розповісти про лікаря Манфреда Генріховича Ессі-Езінга. Діловий зв’язок з нами він підтримував через підпільників Степана Прібера, Марію Луб’янську і майора Кравченка. Чимало людей врятував він разом з своїми товаришами в суворі місяці 1942 року.

У ті важкі часи мені не довелося з конспіративних міркувань особисто зустрічатися з цією чудовою люди­ною. Та ось через двадцять три роки, дізнавшись про те, що лікар живий і якось навіть приїздив до Павло­града, я, відпочиваючи в Криму, розшукав його, і про­вели ми кілька годин в задушевній і, я б сказав, не­повторній розмові. Ось коротко її зміст.

...У травні 1942 року під Харковом лікар Ессі по­трапляє в оточення. В той час він командував медичною ротою 387-ї стрілецької дивізії. Спроба вирватись з оточення і вийти до своїх частин зазнала невдачі.

Разом з бійцями і підлеглими йому працівниками Ессі був захоплений гітлерівцями в полон і незабаром направлений у Павлоградський табір військовополоне­них. Тут йому вдалося ввійти в довіру до начальника ревіра (госпіталю) Пауля Вебера. А як же! Він без­доганно знав німецьку мову і переконав шефа, що він – прибалтійський німець.

З цього моменту починається героїчна, повна небез­пеки робота Манфреда Генріховича в ролі головного лікаря ревіра. Він вирішив використати ревір насам­перед для врятування командирів і політпрацівників, яких гітлерівці нещадно знищували. Колеги доктора Манфреда Генріховича по спільній роботі в таборі обережно виявляли їх серед маси військовополонених і переводили в окремий барак. Тут вони трохи набиралися сил і об’єднувались для дальшого опору во­рогові.

Часто доктор Ессі ставив “грізні” діагнози людям, які по суті були здорові.

– У вас висипний тиф. Необхідна ізоляція.

Німці страшенно боялися тифу і обережно обходили стороною інфекційні бараки. А тим часом доктор Ессі готував декілька військовополонених для втечі.

На щастя, пам’ять доктора Ессі зберегла чимало яскравих подій минулого. Він і розповів мені про один разючий факт, коли йому, пораненому в бою лікарю-рентгенологу, на хуторі Секретарівка довелось зробити хірургічну операцію двом тяжкопораненим військово­полоненим за допомогою... звичайнісінької пили-ножівки.

Після лютневих подій в Павлограді Манфред Генріхович знов у діючій армії, в рядах 8-ї гвардійської армії бере участь в битві на Орловсько-Курській дузі, був начальником військового лазарету. Нині у віці 65 років скромний, доблесний лікар продовжує трудитись за своїм фахом рентгенолога в Ялті.

А тепер подивимось звіт про бойові дії підпілля, який я готував уже після звільнення Павлограда.

Вересень. 15 підпільників на чолі з капітаном Дмит­ром Васильовичем Луценком і лейтенантом Іваном Юхимовичем Бубновим вночі в районі артполігона знищили десять німецьких солдатів, що супроводжу­вали продовольчий обоз.

В кількох місцях було пошкоджено телефонно-теле­графний зв’язок.

Іван Тихонович Бєлий кілька разів виводив з ладу електростанцію. На цілу ніч місто поринуло в темряву.

Жовтень. Підпільники під командуванням лейте­нанта Івана Маслова і Івана Сидорова розібрали між станціями Зайцеве і Домаха кілька метрів залізничного полотна. Аварій поїздів не сталося. Однак рух составів, що везуть на фронт війська і боєприпаси, було на кіль­ка годин припинено.

Автор цих рядків і старшина Йосип Бойко отруїли десять пар артилерійських коней. Гітлерівці не запідозріли конюхів у шкідництві, і все пройшло гаразд.

Листопад. Невіддалік від станції Павлоград був роз­ташований великий німецький склад боєприпасів. Під легкими навісами у штабелях лежали тисячі мін, вели­кокаліберних снарядів, бомб. Старшина Володимир Горбунов, незважаючи на посилену охорону, проник на склад і заклав в один із штабелів міну уповільненої дії. Пекельна машинка спрацювала точно. Через кілька годин пролунав велетенський вибух, струсонувши все місто. Дуже довго рвалися боєприпаси, на сотні метрів навколо несучи смертоносний осколковий дощ. Від ви­бухової хвилі в багатьох будинках повилітали шибки.

Це була значна диверсія. Німці нишпорили по місту в пошуках винуватих, та так і не натрапили на слід. Врешті решт вони вирішили, що вибух стався внаслідок детонації.

Але, ніби спростовуючи їх висновок, в районі села Богуслава злетів у повітря ще один склад. Це була вже робота Степана Чумака.

Міни уповільненої дії вміло виготовляв радист Іван Зинов’єв з групи Григорія Петровича Усенка. Підпіль­ники цієї групи нерідко закладали пекельні машинки у військові ешелони, які йшли через Павлоград. Не знаю, чи завжди спрацьовували міни. Та кілька разів до нас все ж доходили чутки, що поїзди летіли під укіс далеко від нашого міста. Може, “наші”?

Взагалі в цей час підпільники шкодили фашистам, як могли. Два вибухи, про які я тільки-но розповів, були влаштовані на честь 25-х роковин Великої Жовт­невої соціалістичної революції.

Крім запланованих операцій, були і випадкові ди­версії. Одного разу командир групи Микола Фетисов з трьома підпільниками опинилися за містом. У них навіть не було з собою зброї. По дорозі їм зустрілися німецький офіцер і солдат, який його супроводжував, їхні мотоцикли застряли в багнюці. Гітлерівці наказали хлопцям витягти машини на сухе місце. Дуже вони поспішали! Підпільники і справді допомогли їм якнай­швидше дістатись... на той світ: вони задушили гітле­рівців.

Ми багато чого навчилися. Блискуча операція на­прикінці листопада підтвердила, що наші люди вміють скористатися будь-яким приводом для успішної бо­ротьби з ворогом.

Підпільник молодший лейтенант Микола Панченко проходив одного разу повз німецьку комендатуру. Вікно кабінету німецького коменданта було розчи­нено навстіж. Микола підтягнувся до підвіконня і за­зирнув усередину. На столі лежала військова карта. Панченко не вагався. Не можна прогаяти такий випа­док. Він вирішив забратись у кабінет, але заважав німецький вартовий, який вже наближався. Панченко сховався. Дочекавшись, доки пройшов вартовий, він знов підбіг до вікна. І тут – щаслива мить! – він поба­чив знайомого хлопчину Володьку Алексеева.

Вони зрозуміли один одного з півслова. Молодший лейтенант підсадив хлопчика. Той зник у кабінеті, а через півхвилини легко зістрибнув на землю, в обійми Панченка.

Так у коменданта Павлограда були вкрадені пісто­лет і портфель з документами. Найціннішим серед па­перів виявилась карта з дислокацією військ і військо­вих тилових баз донбаського угрупування гітлерівців. Незабаром цю карту було передано радянському коман­дуванню.

Грудень. Наш підпільник машиніст Щербина на станції Синельникове вивів з ладу три паровози.

Бойова група Івана Бєлого пошкодила телеграфний кабель, прокладений по дну Вовчої. На кілька годин був перерваний зв’язок між фронтом і тиловими части­нами гітлерівської армії.

Наші підпільники виміняли у італійських солдатів ротну рацію. Апаратура зберігалась в будинку госпо­дарки явочної квартири тітки Саші – Олександри Давидівни Новикової.

Комсомолець Юрій Осьмиченко (син одного з най­активніших наших підпільників з місцевих жителів – Івана Яковича Осьмиченка) підпалив армійський про­довольчий склад на Успенській вулиці.

Бойова група молодшого лейтенанта Кузнецова біля приміщення пошти на вулиці Леніна знищила кілька штабних машин, що належали 17-й армії групи «Пів­день».

Підпільники під командуванням того ж Аркадія Кузнєцова підпалили на Харківській вулиці склад з медикаментами та іншим військовим майном.

Іван Бєлий разом зі своїм помічником Миколою Терентійовичем Пшеничним за наказом окупантів вста­новлювали прожектори на аеродромі. З височини долунав ледь чутний рокіт. Підпільники вже навчилися за гулом моторів відрізняти, чиї це машини. Наші червонозоряні літаки йшли бомбити глибокий тил ворога.

– Дозвольте випробувати освітлення, – звернувся Бєлий до офіцера, який спостерігав за роботою.

– О, вже готове? – здивувався гітлерівець. – Вклю­чай! – наказав він, зраділий, що роботу так швидко виконано.

І всі прожектори разом спалахнули. Прямокутник аеродрому з сріблястими хрестиками ворожих стерв’ят­ників, мов на долоні, лежав під крилами радянських літаків.

Прожектори відразу ж згасли. Льотчики вже засік­ли ціль. Вони зробили розворот, і бомби точно лягли на аеродром.

Бєлий з товаришами чудом лишилися живі.

У щоденній боротьбі з окупантами міцніло наше підпілля. Ми готували себе до більш масштабних сути­чок з ворогом, виношували мрію про збройне повстання.

Далее...