Наш фейєрверк
Старшина Дмитро Ларцев і лейтенант Іван Сидоров не зустріли будь-яких труднощів при зачисленні до міської поліції. їх зустріли з розкритими обіймами, тут же вручили карабіни, блакитні нарукавні пов'язки і обіцяли найближчим часом видати справжні мундири.
Ще б пак! Не ладилася в фашистів справа з організацією місцевої влади. Не так вже й багато гнилятини та плісняви виявилось на нашій землі. Люди не хотіли йти в найми до гітлерівців. Вони саботували роботу підприємств, намагалися приховати й зберегти суспільне майно. Німці задихалися в атмосфері загальної ненависті, хоч староста, а потім міський голова бородач Петрига зустрічав німецького гебітскомісара хлібом-сіллю і вручав йому «ключ від міста».
Вже наприкінці 1941 року Альфред Розенберг поставив перед солдатами окупаційної армії завдання: вселити жах у всіх, хто залишиться живим. «Стукіт німецьких чобіт має викликати тремтіння в серці росіянина».
Їм, звичайно, вдалося посіяти жах у людях. Та не в усіх. Наша група не боялася фашистів. Ми переконувались, що є ще багато людей, котрі ведуть боротьбу з гітлерівцями. Раз у раз з'являлися листівки. Отже, якась рука писала їх і розклеювала по вулицях. Я про це вже розповідав.
За таких умов, звичайно, нашим людям порівняно легко вдалося проникнути в німецькі установи, зокрема, в поліцію.
Значно важче було молодшому лейтенантові Арка– дію Кузнецову. Добрати в умовах найжорстокішого окупаційного режиму сорок патріотів, своїх, перевірених хлопців для служби у внутрішній жандармерії і при цьому нічим не виказати себе, не наразитись на боягуза чи зрадника – завдання не легке. Та Аркадій впорався з ним! Його група почала діяти першою.
Новоз’явленим жандармам було дано завдання: на полях вчорашніх боїв збирати зброю, боєприпаси і відправляти їх на склади німецько-фашистської армії, які вони ж охороняли. З яким завзяттям робили це наші хлопці! Фашисти були задоволені. Ми теж. Тому що кожна четверта гвинтівка, автомат, ящик з вибухівкою чи патронами йшов до нас.
– Озброїтись! Насамперед – озброїтись! – квапив я наших.
А якою радістю стала для всіх нас та невеличка операція, з допомогою якої ми дали зрозуміти населенню, що в місті є непереборна сила народних месників, які з кожним днем зростають, мужніють і загартовуються у боротьбі з гітлерівськими окупантами.
У центрі Павлограда, на площі Горького лишилися стенди, на яких раніше вивішувались портрети передовиків виробництва, кращих людей. Зараз зяяли дірами порожні рами, і лейтенант Сидоров запропонував заповнити їх.
Якось вранці люди побачили на площі акуратно вставлені в рамки портрети, намальовані кольоровими олівцями. Незабаром сніг навколо стендів був весь стоптаний. Одні відходили, інші підходили. Одні сміялися, інші чомусь зітхали. Але – я впевнений – байдужих не було.
В нашій “художній галереї” були виставлені карикатури на Гітлера, Геббельса, Герінга, Рібентропа та інших “корифеїв” фашизму. Серед підпільників ми знайшли непоганого художника – Володимира Михайловича Свиридова. Це була його робота. Під кожною карикатурою – чотири-вісім рядків віршів російською німецькою мовами. Написав їх, звичайно, Сидоров, а переклав Фетисов. Зараз їх майже не пригадаєш.
Наш розрахунок виправдав себе. Карикатури були знищені поліцаями години через дві після того, як ми їх повісили. Однак вірші люди запам’ятали. Злі римовані рядки передавали з вуст у уста, з дому в дім.
Не гений ты, не избавитель,
А первый в мире ты грабитель...
Це був тільки початок.
Я не пам’ятаю, як з’явився у нас капітан Шинкаренко. Не пам’ятаю навіть його імені. Перед очима яскраво-руда шевелюра і обличчя, обсіяне ластовинням. Зовнішність, звичайно, занадто помітна для підпільника. Проте саме він, капітан Шинкаренко, був автором першої значної операції.
Я вже казав, що сувора російська зима застала окупантів зненацька. Чистенькі, “інтелігентні” фашисти заросли брудом у своїх окопах. Епідемії косили діючу армію. Зняті з фронту і прибулі до Павлограда для переформування частини приносили в місто пошесть.
Німецьке командування вирішило перетворити чудову міську баню, збудовану напередодні війни, в санпропускник першорядної важливості.
“У війні з росіянами ми зазнаємо занадто важких втрат. Хай хоч хвороби не забирають у нас солдатів”, – міркували вони.
Німці надавали бані великого значення, і ми вирішили знищити її.
Капітан Шинкаренко був прийнятий на роботу до санпропускника на посаду слюсаря.
Минуло кілька днів, баня раптом спалахнула сліпучим смолоскипом, підпалена з чотирьох боків.
Що там коїлося в ці хвилини! Мийні зали були забиті вщент. У передбанниках роздягнені фашисти очікували на свою чергу. У дворі бані кілька рот розвели багаття і грілися навколо. До міста їх не пускали, дока не помиються.
Приміщення бані спалахнуло так несподівано, що ніхто не встиг опам’ятатися. Фашисти, що сиділи на вулиці, звернули увагу на пожежу тільки тоді, коли з вікон почали вистрибувати напіводягнені гітлерівці.
Вони були так налякані, так верещали, що одразу ж виникла паніка. Ніхто й не намагався гасити пожежу. У загальному безладді майнула руда шевелюра Шинкаренка, який поливав стіни з відра. Та що таке відро води для вируючого моря вогню! Зате каштан удавав, ніби він безмежно відданий новій владі.
Ще кілька секунд – і з дзеленчанням вилітають шибки з вікон другого поверху. З мийного залу виплигують збожеволілі, з перекошеними обличчями голі гітлерівці. Небагатьом з них щастить вдало приземлитися.
На поважній відстані юрмилися жителі прилеглих вулиць. Вогонь освітлює їх обличчя. Вони силкуються не виказувати радості, тому що поблизу нишпорить бородатий Петрига, вже примчав начальник біржі праці Байбара, кат, відомий усьому місту.
Гітлерівці потроху опам’ятовуються. Посилено качають помпу пожежники. Але баню врятувати вже неможливо...
– Копирсаєтесь... – лютує Байбара, розпікаючи пожежників.
– Я швидше добіг, ніж ви доїхали. У-у, більшовицькі пики! – замахується на одного з пожежників Петрига.
– Так, пане начальнику, – намагається виправдатись начальник пожежної команди, – у нас же на всіх машинах шини хтось проколов.
Байбара зеленіє від люті.
“Молодці, хлопці! – думаю. – Впоралися із завданням. Затримали пожежників на десять хвилин. Цього вистачило”.
Я знав: це хлопці Івана Чорного, товариша Івана Йосиповича Сидорова.
Тр-р-рах, ба-ба-бах! Це завалився дах палаючого будинку, ховаючи під почорнілими уламками десятки “завойовників”. Величезний сніп іскор піднявся в небо.
– Справжній фейерверк! – захоплено сказав хтось невіддалік мене.
Кіптява вкрила обличчя не тільки німців та їх підлабузників, які намагалися гасити пожежу, але й людей, що дивились на палаючу баню. Та люди не розходились. Вони справді відчували себе мов на святі: ця пожежа була для них красивіша за будь-який фейерверк.
Немає коментарів:
Дописати коментар