неділя, 12 жовтня 2014 р.

493 дня в подполье (глава 5)

Ранее...
Операція без жодного пострілу

Наприкінці березня 1942 року я вперше з’явився на відмітку у німецьку військову жандармерію. Вона роз­містилася в будинку по вулиці Шевченка, навпроти міського парку імені Горького.
Реєстрацію провадила молоденька дівчина-перекладачка. Перед нею стояла людина середнього росту в потертому піджаці і широчезних, довоєнної моди, штанях.
Перекладачка швидко знайшла моє прізвище у списках тих, кого німці підозрювали у зв’язку з парти­занами, поставила проти неї “галочку”, і я вийшов з комендатури. Разом зі мною вийшов і чоловік, якого я бачив біля столу перекладачки.
Я прискорив кроки, увійшов у парк. Чоловік наздо­гнав мене.
– Здрастуй, Рябой, – допитливо дивлячись на мене чорними веселими очима, сказав незнайомець. – А я давно тебе шукаю, товаришу старший лейтенант!
– Помилились, пане. Я вас не знаю.
– Ну що ж, давай познайомимось. Прібер – моє прізвище. Степаном Силовичем кличуть. Ти не дивись на мене так. Я мов очманілий. Вважав – на смерть сьогодні йду. Був певний: не відпустять німці додому після відмітки. Бачиш – приготував...
Він відвернув широку штанину і показав прикріп­лений гумкою до ноги револьвер вітчизняного вироб­ництва.
Я не знав ні Прібера, ні того, чим він займається.
– А пістолети прохожим показувати – це хвас­тощі й не більш, – вголос мовив я.
Степан Силович враз посерйознішав:
– Треба нам з тобою, старший лейтенанте, зв’язок тримати. Відчуваю я: за твоєю спиною люди стоять. Час вже разом працювати. Твоя нова адреса – Радян­ська, 37, – не запитував, а стверджував Прібер. – Моя: Озерна, 49. Заходь до мене, усе розповім.
Звідки він знає, що вирвавшись з фашистських па­зурів, я пішов з обжитого тещиного будиночку? А може всі мої побоювання безпідставні? Він тримається так упевнено... Ну що ж, перевіремо!..
– Як випаде вільна година ввечері, заходь до мене на стайню, пане. Там про все й побалакаємо.
Я кивнув і пішов у глиб парку. Прібер довго дивився мені услід.
Перші дні після цієї зустрічі я хвилювався, чекав арешту. То ночував вдома, то переходив на нову квар­тиру...
Квітень і травень не минули для нас марно. Тепер не було дня, щоб у місті не з’явився хоча б десяток листівок. Ми не тільки розповідали населенню про ста­новище на фронті. Ми закликали людей до боротьби з окупантами, до відмови від поїздки у Німеччину. Але закликати – це ще не все.
Ті, кому довелося пережити чорні дні окупації, знають, як важко було уникнути вивезення до фашист­ської неволі. Німці вивозили тисячі молодих, здорових наших хлопців і дівчат, перетворюючи їх на робочу худобу, на рабів. Треба було перешкодити гітлерівцям, відстояти молодь.
Двічі вдавалося підпільнику Григорію Усенку, який працював в окупантів електрослюсарем, – одному! – визволяти сотні юних невільників. Відбувалося це так.
...Хлопців і дівчат вже пригнали на станцію. Фа­шисти й поліцаї ледь стримують натовп. І раптом гасне світло. Це Усенко вивів з ладу підстанцію. Водокачка завмерла, паровоз без води стоїть кілька годин. За цей час у темряві більшість примусово пригнаних людей встигає розбігтись.
Десятки дівчат врятувала від рабства в рейху комсо­молка Марія Федорівна Рак. До війни вона працювала медичною сестрою, і зараз вміло користувалася не­хитрим інструментом – шприцем. Перед самим від’їз­дом до Німеччини вона робила молодим бранцям мо­лочні уколи. Як відомо, після цього температура у лю­дини різко підстрибує. І німці, побоюючись інфекцій, залишали свої жертви в спокої.
Робила це Марія за власною ініціативою, ще коли не була зв’язана з підпіллям. Дізнався я про її сміливі справи з вуст Миколи Івановича Фетисова, і ось за яких обставин.
В Павлограді знаходилося кілька концтаборів. Сотні радянських бійців і командирів страждали за колючим дротом. Непосильна, каторжна робота відбирала у них останні сили. І раптом серед військовополонених спалахнула епідемія черевного тифу. Фашисти злякалися, і хоча табір охоронявся все ще досить пильно, гітле­рівці майже місяць не заходили до бараків.
– Треба б скористатися цим, – порадив Фетисов Аркадію Кузнецову. – Люди відпочили від роботи, трохи зміцніли.
Тільки от як з хворими бути?
– Та не хворі вони зовсім! – гукнув Фетисов.
Це була робота тієї ж комсомолки Марії Рак. Вона з допомогою товаришів зробила кільком військовополо­неним рятівні молочні уколи. А потім сама ж їм вста­новила “діагноз”: тиф!
Ми гордилися сміливими діями Марії Федорівни; ще раз ровпитали, як справи з військовополоненими, і тієї ж ночі відправились на дуже рисковану операцію.
Ніч випала темна. Жодної зірки в небі, жодного вог­ника на вулицях. Нас було шестеро: старший лейтенант Микола Іванович Фетисов, старшина Йосип Петрович Бойко, молодший лейтенант Аркадій Григорович Кузнєцов, лейтенант Іван Іванович Маслов, старшина Во­лодимир Петрович Горбунов та я. Ми безшумно руха­лися в напрямку табору.
Коли попереду з’явилися похмурі обриси бараків, з-за хмар несподівано виринув яскравий повний місяць.
– Біс його візьми! – пошепки вилаявся Йосип Бойко. – Його тільки нам не вистачало!
– Все гаразд! – заспокоїв усіх Кузнєцов.– Тільки лишайтесь в тіні.
“Що він задумав?” – не розумів я. І тільки коли Аркадій сміливо вийшов назустріч вартовому, я збаг­нув нарешті його задум. Кузнєцов був у фельдфебель­ському мундирі.
– Хальт! – істерично гукнув гітлерівець і клацнув затвором гвинтівки.
Ми завмерли.
– Свій, – спокійно відповів Кузнецов і назвав пароль.
– Гут, гут, – заспокоєно залопотів німець.
– Гут, – підтвердив Аркадій і встромив ніж у серце вартовому. Той упав, навіть не зойкнувши.
Ми кинулися до табору. На дверях одного з бараків висів масивний замок. Бойко порпався поруч, намагаю­чись відірвати його разом із засувом. Ні, прибито міц­но. Ми вшістьох налягли на двері, намагаючись вила­мати їх. Теж марно... Ми втрачали дорогоцінні секунди...
Тоді Фетисов відбіг назад до вбитого гітлерівця і схопив його гвинтівку. З допомогою гвинтівки ми швидко відірвали клятий замок. Коли увірвалися всередину, місячне світло крізь розчинені двері залило натовп стривожених людей. Вони здивовано роздивля­лися нашу шестірку.
– Товариші, ми партизани. Тепер ви вільні! Бу­демо разом боротись проти фашистів, – радісно гукнув Кузнєцов.
Як дивовижно уживалися в ньому мужність і хлоп’яцтво.
– Досить мітінгувати. Час відходити! – нагадав Фетисов.
– Ті, хто захоче приєднатися до нас, розшукають нас у місті. А зараз розбігайтеся по одному, – додав Маслов.
Десь поблизу пролунав пронизливий свисток. Від­чувши, що щось негаразд, фашисти зчинили тривогу. Ми кинулися з табору.
Тільки через два дні ми дізналися про підсумки операції. Шість підпільників звільнили велику групу військовополонених!
Багато з них залишились в районі Павлограда і ра­зом з нами включились у боротьбу з окупантами. Де­котрих ми переодягли в цивільний одяг, і лейтенант Іван Маслов у травні 1942 року повів їх на Схід. В ра­йоні Лозової йому пощастило перевести цю групу через лінію фронту, до наших військ.

Немає коментарів:

Дописати коментар