493 дня в подполье (глава 10)

Ранее...

Напередодні повстання

1

Лютнева ніч. Курить поземок. Рипить сніг під нога­ми у рідких перехожих. Холодно. Але пориви півден­ного вітру приносять з собою ледь відчутні пахощі, що нагадують про щось довгождане, хороше. В повітрі пахне весною.

Наростав гнів народний. Згуртовувалося павлоград­ське підпілля, нарощувало сили для довгожданої роз­плати. Прийде день помсти за тисячі смертей, людські образи, лихо і сльози... Прийде день, і над усією пла­нетою полине мільйонноголосе привітання Перемозі. Все це буде! А поки що – над містом тривожна лютне­ва ніч...

Павлоград схожий на розворушений мурашник. Сві­тяться вікна в комендатурі і штабах. Старші німецькі офіцери схилились над картами. Всі готуються до бою. Хоч і тікає дехто, мов пацюки з потопаючого корабля, все ж місто їжиться німецькими багнетами, ворог пат­рулює вулиці й перехрестя.

Фашистські посіпаки поспішають. Дружини Гервека, Петриги і Байбари в остраху перед партизанами. Адже вибухнула ж ванна кімната в будинку гебітскомісара. Адже щезли безвісти кілька старших поліцаїв...

Тихо у казармах німецьких і італійських солдатів. Пливуть клуби сигаретного диму... Десь у закутку над­ривно скиглить губна гармоніка.

Соболині брови Марії Рак врозліт, мов пташині кри­ла. Широко розкриті очі.

– Як звуть вас, Миколо Івановичу? Як звуть тебе, Колю?

Фетисов попихкує цигаркою. Вогник самокрутки освітлює різко окреслені губи, мужнє підборіддя. Він посміхається.

– Скажи мені прізвище своє, Фетисов. Почнеться що-небудь, загинеш, страх про це подумати... Або наші прийдуть, і підеш ти, і більше ніколи тебе не побачу... І навіть прізвища справжнього не знатиму...

– Сергєєв. Сергій Сергєєв... По-батькові я не міняв. Марія недовірливо дивиться на Фетисова.

– Правда?

– Правда. В газеті багато хто вважав, що це псев­донім мій. Сергій Сергєєв – так звуть мене, Маріє...

Мовчить Марія Рак. Що б не трапилось, вона ніколи не забуде це ім’я...

Тривожна лютнева ніч. Мовчать і курять капітан Вільянов, лейтенант Сидоров, капітан Нестеренко. Я сиджу поряд з майором Кравченком. Ми чекаємо Прібера.

Чадить гасова лампа. У тиші чути, як тріщить кру­тий самосад у цигарках. Останні хвилини цього дня. 10 лютого 1943 року...

Стук у двері. Степан Силович? Він. А разом з ним довгожданий зв’язковий – Оля Куликова. Ще одна пе­ремога! Із Богуславського табору і з табору, розташо­ваного поруч із залізничною станцією, визволено понад тисячу чоловік. Понад тисячу! А звільнили їх тільки двадцять-тридцять підпільників!

– Товариші! – схвильовано каже майор Кравчен­ко. – Ми зібралися для того, щоб обговорити план ви­ступу всіх бойових груп, домовитись про сигнал пов­стання...

– Підпільний міськком партії відчуває свою силу! – Прібер звернувся до командира об’єднаного підпілля ма­йора Кравченка. – Скільки людей в наших бойових групах?

– Чотириста двадцять сім бійців. Крім того – зв’язкові, господарі явочних квартир.

– Зброя? – Прібер дивиться на мене, начальника штабу.

– Чотири станкові кулемети. Дванадцять ручних кулеметів. У кожного підпільника – автомат або гвинтівка. Патронів досить. Є кілька сотень пляшок із за­палювальною сумішшю. Запаси ручних і протитанкових гранат зберігаються в умовлених місцях.

Член міськкому посміхається.

– Добре! Костянтине Васильовичу, доповідай свої міркування з головного питання.

Я збираюсь з думками.

– Є два варіанти. Ось перший: при наближенні на­ступаючих частин Червоної Армії завдати сильного удару по тилах противника і пробиватися на з’єднання з нашими.

– А якщо не вдасться пробитися? – спитай капітан Вільянов.

– Частину бойових груп можна відвести у присамарські ліси, до сел Кочережки і В’язівок.

– А тим, хто виявиться у північній і північно-захід­ній частинах міста, буде зручно відступити в напрямку села Благодатного, – додає майор Кравченко.

– Проте, є і другий варіант? – чи то запитує, чи то стверджує Василь Іванович Вільянов.

– Є. За загальним сигналом групи оточують місто з усіх боків. Кулеметники відріжуть шляхи відходу ні­мецькому гарнізонові. Одночасно зав’язуємо бої і на околиці, і в центрі міста. Захоплюємо важливі об’єкти. Встановлюємо свій контроль не тільки на шосейних шляхах, але й на залізниці – на дільниці мостів між Самарою і Вовчою.

– Такі пропозиції штабу, товариші. Ваша думка? – питає Кравченко.

– Другий варіант, звичайно, більш ефективний, – зауважує капітан Нестеренко. – Але й рискованіший. Від першої-ліпшої необережності, недогляду, від чогось непередбаченого... можуть загинути десятки людей.

– Отож ми й повинні зараз обговорити все до де­талей! – це лейтенант Сидоров.

– Не слід забувати, що ми можемо розраховувати на підтримку, – каже своє слово Прібер. – Населення піде за нами. Скільки обурення накипіло у людей! Потрібна тільки іскра, щоб спалахнуло полум’я всенародного гніву... Ой, і пишномовно сказав же... – засором­лено додав він відразу.

– Правий ти, Степане Силовичу, – підтримав Крав­ченко. – Я вірю, що люди допоможуть. Повстануть всі як один – і старі, і діти. Визволені сьогодні з концта­борів підтримають. Підтримають і ті, кого ми звільни­мо – звільнимо в першу чергу! – з фашистської ка­тівні.

За вікном скиглив вітер, шаленіла зима, немов від­чуваючи: доведеться відступити перед теплим подихом весни. Ми, схиливши голови над планом міста, ще довго обговорювали все до дрібниць. Розробляли паролі, сиг­нал повстання, радились, як краще розставити людей. Повстання було призначено на 13 лютого 1943 року.

2

Наступного дня, назавжди розпрощавшись з своєю квартирою в будинку № 37 по Радянській вулиці, я перейшов у будинок № 2 по Другій Кузнечній. Ми за­здалегідь домовились, що для командного пункту кра­щого місця, ніж квартира нашої зв’язкової Марії Луб’янської, не знайти. Оперативна група перебувала, як і раніше, на квартирі Івана Яковича Осьмиченка, а запасний командний пункт – у стайні на території спиртзаводу.

– Друга Кузнечна – на південній околиці міста. Будинок № 2 – на розі. Дуже зручне для нас розташу­вання.

Коли я прийшов, господарка Марія Пилипівна Луб’янська привітно вгощала чаєм (правда, не солодким) мого заступника – капітана Вільянова і команди­рів двох бойових груп, приданих штабові, – Бойка і Сидорова. Мені якось не по собі стало. Така ідилічна картина. Мов і війни немає.

– Ти, Ваню, не йдеш сьогодні у поліцію? – спитав я Сидорова.

– В-все, кінчено! Не поліцай б-більше Сидоров! Під три чорти оцю к-кляту поліцію! – вилаявся білявий лейтенант.

Я посміхнувся. Ти своє зробив, Іване. Якщо навіть чекає на нас невдача – кінчилася твоя нелегка служба з покидьками. Тепер можеш бути сам собою.

Луб’янська, яка уважно дивилась у вікно, сплес­нула руками.

– Матінко моя! Що це діється! Сам секретар до нас завітав.

– Що ж це ви, Андріє Павловичу, життям ризи­куєте? – зустріла вона Караванчєнка біля порога. Зв’язкова міськкому партії мала право говорити з ним неофіціально.

– Нічого, Маріє Пилипівно, останній раз... Чаює­те? – подивився він у наш бік. – Заможно живете!

Секретар підпільного міськкому дозволив собі жарт. Дуже вже піднесений настрій був у всіх нас. Ми жили чеканням великих подій.

Луб'’нська налила ще одну склянку чаю, і Караванченко, сьорбаючи гарячу світло-коричневу рідину, вже серйозно заговорив про справу:

– Ну, Костянтине Васильовичу, благословляю. Зв’язок триматимемо ось через Марію Пилипівну та через Федора Оксуна. А ти, коли треба, дівчат до мене своїх надсилай – Олю Куликову, Марусю Рак...

– Матінко! – знов захвилювалася Луб’янська. – У мене ж і чаю більше нема, а тут ще гість один йде.

Чемерського ми не чекали. Однак візит старшини був дуже до речі. За завданням штабу і міськкому пар­тії Олександр Чемерський працював у поліції. Сьогодні йому припало чергувати в тюрмі.

– Завдання будуть? – спитав Чемерський.

– Скажи, Олександре Григоровичу, як з охороною в тюрмі? – Прібер допитливо дивився на старшину.

Наскільки мені відомо, після вчорашнього охорону потроєно.

Ми розуміли, що після визволення в’язнів із двох концентраційних таборів фашисти всіх поставили на ноги, незважаючи на загальну паніку.

– Розумієш, Олександре Григоровичу, багато това­ришів, які страждають у катівнях, дуже знадобляться нам для боротьби...

Прібер помовчав, потім м’яко додав:

– Це не наказ, Чемерський...

– Буде зроблено, товаришу комісар!..

Чемерський пішов. Незабаром розпрощався з нами і Андрій Павлович Караванченко, побажавши на останок великої удачі. Ми відповіли йому тим самим.

Кожен почав займатися невідкладними справами підпілля. Я час від часу згадував Чемерського. Як він ризикує зараз всім, своїм життям!

...Пізніше старшина Чемерський розповідав, що весь день ходив, як на жару. Вибравши хвилинку, заглядав у камери, попереджав про близьке визволення. Де це було неможливо, стукав у стіни за абеткою Морзе. Не всюди його розуміли.

Десь діставши цілий бутель самогону, Олександр ре­тельно частував своїх “товаришів”, поліцаїв. Німці від спиртного відмовлялися. Надвечір їх викликав для су­ворого інструктажу начальник тюрми. Цим і скори­стався старшина.

Чотири камери було відкрито за хвилину. В’язні зім’яли двох поліцаїв, що стали їм на перешкоді. Фа­шисти, які вибігли з кабінету начальника, відкрили безладну стрілянину. На щастя, спохвату вони нікого не поранили. Сімдесят чотири чоловіки, і разом з ними старшина Олександр Чемерський, зникли в нічному мо­році.

Ще півсотні бійців взяли в руки зброю...

Вночі я пробрався на Шевченківську вулицю, до тітки Саші. Вона не спала – чекала на мене. Вона так подивилася мені в очі, що я відчув: приховати від неї те, що нас чекало, – неможливо.

– Так, тьотю Сашо, прийшов цей день. Час... Незабаром буде і на нашій вулиці свято!

Тітка Саша силкувалася посміхнутися.

– Я вірю, вірю... Та знаю й інше: разом зі святом у багато домів увійде горе...

– Боротьба не буває без жертв. Кріпіться, тьотю! І не хвилюйтесь. Все буде гаразд!..

– Бережи себе, Костю!

Тьотя поцілувала мене в скроню, і в очах у неї заблищали сльози.

– А ви бережіть себе. Будьте обережні. До побачення.

З важким почуттям пішов я з цього дому. Не встиг зробити кілька кроків – почув приглушену розмову. У дворі, поблизу стайні колишнього спиртзаводу, біля стін будинку – три темні постаті.

– Костянтине Васильовичу! – почув я голос Кузнєцова.

Підійшов ближче. Микола Васильович Бєляшов, Аркадій і один з підпільників їхньої групи.

– Обговорюємо, як краще впоратись із завдан­ням, – доповів старший лейтенант Бєляшов.

Група Кузнецова за планом повинна була захопити гестапо.

– Пропоную рискувати, – поквапливо мовив Арка­дій. – Не задвірками будемо пробиратися до фашист­ського кубельця, а вийдемо зразу на вулицю Карла Маркса і строєм промаршируємо до місця призначення. І зброю не треба приховувати. Хто запідозрить жандар­мів та поліцаїв?

Я подумав і погодився з цим планом. Вирішив піти до збірного пункту командирів бойових груп на Полтав­ській вулиці. Проминув Радянську.

На Інтернаціональній вулиці мене знов гукнули.

Тут збиралася бойова група старшого лейтенанта Івана Чорного і старшини Олександра Бабенка. Вони самі вибрали собі пункт збору: разом з групою лейтенанта Савченка вони мали перерізати шлях на Дніпропет­ровськ і Запоріжжя.

– Зв’язок з Вільяновим є? – спитав я чергового підпільника.

– Капітан Вільянов на командному пункті штабу, як ви знаєте. А люди його поруч, на вулиці Радянській.

– Отже, все гаразд...

І знов іду в тіні будинків і дерев, попід парканами. На вулиці Леніна тихо. Чекаючи, доки вартовий біля штабу італійської частини сховається у своїй будці, швидко перебігаю вулицю Горького, ріг Полтавської. Стукаю у вікно будинку № 98.

– Йосип Петрович вдома? – питаю у дружини Бойка. Мимоволі помічаю, як схудла, змарніла бойова подруга чорноокого старшини.

– Це ви, Костянтине Васильовичу!.. Зараз я його покличу. Саме йти зібрався...

– Всіх твоїх людей попереджено? Все готове, Йосипе?

– Ходім перевіримо, Васильовичу. Збираємось біля другої школи. Післязавтра за нами нелегка справа – взяти німецький штаб. От зараз і провадитимемо репе­тицію.

І звідси я пішов заспокоєний. Павлоград жив на­пруженим нічним життям. Ще походжали вулицями німецькі патрулі.

Пройшов вулицю Горького, перебіг через порожній вкритий мокрим снігом базар, перетнув проспект Карла Маркса. Ось нарешті – Друга Кузнечна!

– Стій! Хто йде?

Називаю пароль. Вартовий – з групи Ларцева і Си­дорова. Ніхто, кому не слід, не пройде на наш команд­ний пункт! Це ще раз підтверджує мою думку, що фашисти перестали бути неподільними хазяями Павло­града. Я знаю, що бойова група Ларцева–Сидорова зараз теж у повному зборі. Поки що вона охороняє командний пункт і готується до післязавтрашньої ночі. На долю хлопців – напад на міську управу і казарми фашистів.

Я підходжу до будинку Луб’янської, коли на сході вже починає трохи світлішати похмуре зимове небо. Займається новий день – 12 лютого. Останній день у неволі...

3

І знов не всидів на конспіративній квартирі Степан Силович Прібер. І знов, ризикуючи собою, прийшов він на Другу Кузнечну.

– Розумієш, Костянтине Васильовичу. У мене ідея, – ніби виправдовуючись, говорив він і витяг з кишені вчетверо складений аркушик. – Я вже розмовляв в Борисом Івановичем. З Шимановським, котрий у друкарні працює, пам’ятаєш? Він обіцяв допомогти... А було б здорово! – він розгорнув списаний папір.

Я ще нічого не розумів.

– Відозву до населення міста віддрукувати! – якось дуже урочисто мовив Прібер. – Про збройне пов­стання... Ось текст, запропонований обкомом і міськ­комом.

Поспішаємо передати текст Шимановському – він йшов на вечірню зміну. Треба сказати, що наша міська друкарня працювала і вдень, і вночі. Фашисти ви­пускали потік брудних фальшивок. І от серед цього паперового моря злобних “ауфруфів”, де слова “смерть” і “страта” вживалися частіше за інші, мала з’явитися наша відозва.

...Борис Іванович Шимановський схилився над ка­сою. “Д” велике, “о” маленьке... Інтервал. “З”, “б”, “р”... Літера до літери. Вони шикуються у рівні ряди, мов солдати в строю. Знаки оклику, мов багнети. Адже так воно і є! Кожне слово, кожна літера у цій відозві – боєць.

“До зброї! До зброї! Хай кожен дім дасть бійця. Хай села перетворяться у батальйони, а міста – в полки. В бій! Бийтесь усім, що вам потрапить до рук! Підні­майся, український люд!”

Шимановський захопився роботою. Він не оглядався навколо. Знав: десятки пильних очей стежать за вхід­ними дверима. Його попередять в разі небезпеки.

О пів на десяту вечора до друкарні зайшов Андрій Іванович Нестеренко. Ішов капітан зі “служби”, на ньому був мундир співробітника дорожної жандармерії, де працював за завданням підпільного міськкому.

– Готове?

– Одержуйте!

Чимала пачка відозв щезла під полою німецької шинелі. Захлопнулися двері за капітаном Нестеренком, полегшено зітхнув Борис Іванович Шимановський. Справу звершено!..

В умовленому місці на Нестеренка вже чекали дів­чата і юнаки – Ольга Куликова з сестрою Зіною, Тася Зиміна, Юрій Осьмиченко, Володимир Свиридов і Дмитро Ларцев. Андрій Іванович передав їм листівки. Він поспішав до шкіряного заводу, де зібралися бійці його бойової групи.

До юнаків та юнок приєдналися Марія Пилипівна Луб’янська і Марта Іванівна Медведэва. Жінки коротко порадилися. Двоє відправились у навколишні села. Інші розійшлися по різних вулицях. У кожної з підпільниць в обох кишенях пальта чи кофти – пачки відозв. В руці – консервна банка з клейстером, гаря­чим, тільки-но звареним.

Тихо навкруги. Навіть собаки не гавкають. Погляд праворуч, ліворуч... Нікого. Жіноча рука притискується до огорожі, до стіни будинку, до дошки об’яв міської управи. І зникає. А на місці дотику – білий аркушик.

Сліди від маленьких повстяників, рваних жіночих черевиків лишаються на мокрому снігу. Тут вони глибші – дівчина кілька секунд стояла на місці. На воро­тах – дві світлі плями. Гукають, кличуть господарів будинку, всіх прохожих: “До зброї! До зброї!..”

І вже затоптані маленькі сліди вм’ятинами від кова­них чобіт. Нічний патруль доповідає комендантові: ли­стівки надруковано в друкарні.

– Обшукати!

Мов зграя голодних вовків, увірвалися жандарми до друкарні.

Застигли над касами складальники, випали з рук пакувальниць пачки “ауфруфів”. Тільки стукотять по інерції друкарські машини.

Гітлерівці знають, хто це зробив. Винний начальник друкарні Борис Шимановський. Вони знайдуть його з-під землі.

Почалося полювання. Фашистські шпиги нишпо­рили по всьому місту, обшукували будинки і двори, де жили родичі і знайомі Шимановського.

Нарешті, підвечір, його схопили. Побитого, закри­вавленого, його привезли в жандармерію...

Далее...