493 дня в подполье (глава 11)

Ранее...

Бій на шкірзаводі

13 лютого ми з командиром загону майором Крав­ченком віддаємо наказ про приведення наших груп у бойову готовність до збройного повстання.

Зранку хлопцям довелось багато попрацювати. Під­пільники перервали телефонний і телеграфний зв’язок між містом, передовими частинами противника і його тилами.

Рівно опівдні на південно-східній околиці міста по­чалась ніким не передбачена стрілянина.

...Я вже згадував, що 12 лютого, пізно ввечері, вийшовши з друкарні, капітан Нестеренко вирушив до шкірзаводу. Тут зібралися бійці з бойової групи Несте­ренка. Його заступником був лейтенант Черкаський, представником міського комітету партії – комуніст Чумак.

Командири, проінструктувавши бійців, дозволили їм розійтись. Збір призначили на дванадцяту годину на­ступного дня.

Частина підпільників залишилась на території шкір­заводу. Ніч минула спокійно. Коли розвиднилося, по одному почали з’являтися ті, хто ходив додому. Вдень їм доводилось рухатись дуже обережно: невіддалій німці зводили оборонні споруди.

Конспіративна квартира штабу антифашистського підпілля м. Павлограда,

Радянська вул., 41

Коли всі були вже на місці, фашистам вдалося ви­явити підпільників. Не знаючи, що на шкіряному заводі зібралося більше двадцяти готових до бою бійців, два десятки есесівців кинулись в атаку.

Кулеметна черга. Кілька безладних гвинтівкових пострілів. І захлинувся гавкіт німецьких автоматів. Два десятки завойовників, розпластавшись у незугарних позах, полягли біля стін шкірзаводу.

– Що ми наробили! Злочинна необачність! – стис­нув скроні долонями старший лейтенант Чумак.

– Та ми ж он яку купу трупів навернули! Це ж здорово!.. Ще встрянуть фрици – ще одержать! – не зразу зорієнтувався лейтенант Черкаський.

– Ми виявили себе! Ми знищили двадцять чоловік, знищимо ще двісті. А потім знищать нас! Перестрі­ляють, мов зайців...

Степан Чумак напружено дивився на бійців.

– Це не найстрашніше. Ми зірвали повстання! Здригнувся Григорій Зозуля. Зціпив зуби Несте­ренко.

– Як же це? – наївно спитав лейтенант Чер­каський.

– Ще не всі бойові групи зібралися в умовлених місцях. Ще не все готове до спільного виступу. Това­риші не зможуть підтримати нас, допомогти нам. А німці тепер все і всіх поставлять на ноги.

Змовк Степан Олексійович. І всі раптом помітили, що ззовні не долинає жодного звуку. Люди почули тишу, як її можна почути тільки в найнапруженіші і найнебезпечніші моменти.

Німці припинили роботу на оборонних об’єктах. Що вони замислили? Ясно, що фашисти не залишать підпільнїішв у спокою. Вони підтягують військові підроз­діли, щоб вже напевно йти на приступ.

– Що робити? – вголос міркував Іван Величко.

– Не гаяти марно часу, – відгукнувся Андрій Не­стеренко. – Наламали дров – нам і відповідати!

– Треба рятувати людей! – тихо звернувся Несте­ренко до Чумака.

– Приготуватись до відступу! – скомандував Сте­пан Олексійович.

Частина бійців здивовано подивилась на командира.

– Відходимо на південний схід. Якщо вдасться,– розосередимося і підемо на з’єднання з іншими групами. Потрапимо у засідку, – будемо з боєм пробиватись до Хуторів. Можливо, нас там підтримають Шлега та Бубнов.

– Неодмінно підтримають. Кузьма вже зібрав своїх людей, – одповів Нестеренко.

Бійці по одному почали вибиратися через пролом у стіні. Вже більше половини підпільників були поза заводом, коли німці помітили цей маневр. Фашисти оточили шкірзавод. Короткою атакою вони замкнули кільце – і двадцять один боєць лишився на шкірзаводі.

Підпільники чекали негайного наступу, але німці чомусь принишкли.

– Будемо триматись до останнього! – тихо сказав Андрій Нестеренко.

– Товариші! – звернувся до бійців капітан. – Ми можемо здатись на милість переможця. Вірогідніше – всіх нас перестріляють. Та, може, когось і помилують... Ваша думка, товариші бійці?

– Битись! Будемо битись!

– Помирати – так з музикою! – посміхнувся Чер­каський.

– Два ручних кулемети... шість автоматів... і одинадцять гвинтівок, – підраховував зброю Чумак. – Боєприпасів теж ніби достатньо. Що ж, дорого їм кош­туватиме наше життя!

Ще з півгодини навколо панувала тиша. Біля вікон будинків, мов біля бійниць, застигли спостерігачі. Ко­мандири розставляли людей, прагнучи зробити захист круговим, таким, щоб жоден бік не виявився легко вразливим. Кулеметники стежили за Піщаною і Шев­ченківською вулицями. По два автоматники і майже всі бійці з гвинтівками залягли біля південної та східної стін будинку.

Підпільники були спокійні і зосереджені. Вони звикли до небезпеки, до риску. Вони з самого початку знали, на що йдуть.

Раптом над заводським будинком зі свистом про­нісся снаряд. Він оглушно розірвався поруч, на пустирі. В повітря піднявся чорний стовп, а коли він осів, сірий лютневий сніг вкрився брудним простирадлом. Другий снаряд вибухнув дещо північніше, десь поряд з нашою явочною квартирою – будинком Олександри Новікової. Потім кілька хвилин підряд підпільники тільки й чули що виття снарядів і гуркіт розривів.

– Он воно що: фашисти підтягли артилерію.

Це сказав старший лейтенант Чумак. Побачивши, що один з молодих бійців затиснув вуха долонями і не злякано, а скоріше здивовано дивився на товаришів, Степан Олексійович підійшов до нього, підбадьорив, поплескав хлопця по плечу і так, щоб всі почули, гукнув:

– Це добре, що вони послали гармати! Це значить, вони нас бояться!

Невеликий осколок снаряда врізався в стіну, від­бивши кусок цеглини.

– Й стріляти вони не вміють! – презирливо посміхнувся Черкаський. – Нам би їх гармати, ми б точніше вели вогонь!

Ще не стих дзвін у вухах від останнього залпу, коли кілька бійців в один голос гукнули:

– Пішли в наступ! Йдуть! Атака!

– Приготуватись до бою! – скомандував Степан Чумак.

Короткими перебіжками рушили італійці. Фашисти послали два великі підрозділи італійських військ. Свої­ми солдатами вони не хотіли рискувати. Ворожий лан­цюг все тугіше стискався навколо шкірзаводу, а з боку партизанів не чути було жодного пострілу. Італійці по­сміливішали. Вони вже йшли рівним кроком, як це полюбляли робити есесівці, коли хотіли налякати про­тивника.

– Ближче підпустимо, якомога ближче, – шепотів Андрій Нестеренко.

Як це і передбачали наші командири, вороги ото­чили приміщення шкірзаводу, причому з боку Піщаної і Шевченківської вулиць їхні ряди були густішими. Вже можна було роздивитись обличчя італійських сол­датів, можна було перелічити ґудзики на їхніх мун­дирах.

– Вогонь!

Зацокотіли наші кулемети, залилися автомати. Влучні партизанські кулі вражали ворогів. Італійці падають один за одним, але їх багато, надто багато! Солдати, обминаючи вбитих і поранених, мчать до шкір­заводу.

Нові й нові кулеметні черги. Не вщухали й автома­ти. Де-не-де в загальному гуркоті вухо вловлювало сухий сплеск гвинтівкового пострілу...

І здригнулися ряди італійців. Вже півсотні ворожих солдатів вивели з ладу підпільники Чумака і Нестеренка. А як у них? Які втрати партизанів? Тільки тепер, коли італійці відійшли, Степан Олексійович обтер піт з лоба і огледів бійців.

– Що це? Ти поранений? – капітан помітив кров на скроні у Черкаського і швидко підійшов до нього.

– Дрібниці – подряпина. Куля лише розкраяла шкіру, – втомлено посміхнувся Андрій Карпович.

Одного підпільника поранило в руку. На щастя, в ліву. Рану швидко перев’язали, і боєць повернувся на своє місце. Стріляти можна й однією правою!

Фашисти не дали нашим хлопцям перепочити. Іта­лійці знов почали атаку. їм на допомогу прийшли німецькі автоматники. На кожного нашого бійця припа­дав уже десяток гітлерівців. Сили були явно нерівні. Та підпільники не збиралися здавати позицій.

Бій на південно-східній околиці Павлограда поста­вив на ноги все місто.

По вулиці Карла Маркса на шаленій швидкості промчала машина зрадника Гервека. Автомобіль, не доїжджаючи Первомайської вулиці, повернув на захід і незабаром зник на шляху, що веде у Дніпропетровськ. Слідом за ним з’явився “оппель-капітан” Вівтанця, начальника павлоградської поліції. Тупорила “Шкода”, зверх борту вантажена краденим добром, їхала дещо повільніше. Поодинокі прохожі могли помітити в кабіні бородату фізіономію Петриги.

Місцева влада залишала місто. Зрадники батьків­щини, відчувши, що справи кепські, тікали від спра­ведливої кари.

Ще не спустилися на вулиці швидкоплинні зимові сутінки, але довгі, розпливчасті тіні вже провіщали тривалу, темну ніч.

– Дотягнути б до темряви, – прошепотів кулемет­ник Зозуля.

– Гадаєш, протримаємося ще дві-три години? – тихо спитав Черкаський.

– Повинні протриматись.

Їх лишилось вісімнадцять, в строю – шістнадцять... Троє лежали осторонь. їх обличчя вкрили старими ват­никами. В кутку голосно стогнав тяжкопоранений боєць. Він вже був у забутті. Інший – з пробитими навиліт грудьми – благав:

– Води... води...

– Товаришу мій дорогий, чим же допомогти тобі? – нахилився над ним Черкаський.

– Пити... пити... води...

– Немає в нас води, немає, рідний, – лейтенант ледве не плакав. – Тримайся, милий...

І не доказав Андрій Карпович. Слабо писнула сліпа куля, забарвивши скроню Черкаського густим багрян­цем. Впала голова лейтенанта на поранені груди това­риша. І не скрикнув боєць, лише судорожно зціпив зуби.

– От і лишилося нас п’ятнадцять, – дивлячись у вікно, сказав Степан Чумак. Майже не цілячись, він вистрелив з пістолета.

Гітлерівці почали третю атаку. Вони кидалися на приступ чотири, п’ять, шість разів... Певно, не менше сотні солдатів залишили вони на полі бою. Проте, під­бадьорені шнапсом, вони уперто лізли вперед. Вони повинні були взяти шкірзавод будь-що. І вони не могли його взяти.

Коли в небі спалахнула перша вечірня зірка, тільки шість партизанів стежили ще за ворогом. Що ж, кожен з загиблих відправив на той світ не менше десятка гітлерівців. Бійці вмирали з честю. Однак продовжу­вати опір було вже неможливо. Підпільники витратили всі боєприпаси – витратили уміло, економно, але... У них залишалось по три гранати, п’ять-шість гвинтів­кових обойм, та ще дві-три короткі черги дасть ку­лемет...

Андрія Нестеренка було поранено в ногу, Величка – в плече.

– Кінчаться патрони – підемо врукопашну, – ска­зав Чумак.

– Ні, Степане Олексійовичу, – стримуючи стогін, заперечив Нестеренко. – Ми з Величком залишимось, а ти виведеш звідси трьох бійців. Скористуйтеся темря­вою...

– Загинемо разом!

– Ти повинен врятувати людей. Вам не важко буде висковзнути вночі. Поведеш бійців до Хуторів, там знайдеш лейтенанта Шлегу...

– Андрій, нас четверо. Ми зможемо винести вас з шкірзаводу, – уперто твердив Чумак.

– Відставити! – по-військовому категорично нака­зав Нестеренко. – Виводьте бійців з оточення. Вико­нуйте!

Не витримав Степан Чумак, притиснувся щокою до колючої неголеної щоки Нестеренка, поцілував, відчу­ваючи солоний смак крові.

– Прощай, мій товаришу...

– Швидше!

Чотири тіні майнули в проломі стіни. Чотири з групи, що налічувала двадцять одного бійця, вийшли з оточеного шкірзаводу і лишилися живими.

Нестеренко і Величко довго мовчали. Андрій Никонович, пересилюючи біль, порився в кишенях, наскріб пучку тютюну, перемішаного з крихтами хліба та зем­лею. Він неспритно скрутив цигарку, чиркнув сірником, але не відразу прикурив. Вогник запаленого сірника метушився і дрижав. Нестеренко побачив, що Величко лежить, привалившись до стіни, і очі його за­плющені.

– Знаєш, Іване, якби можна було розпочати життя спочатку... я прожив би його так само...

– Якби можна було назад повернутись, – відгук­нувся Величко, – я б у червні сорок першого року не­одмінно подарував би матері квітчасту хустку. Їй дуже хотілося таку. А я обіцяв, обіцяв – та так і не купив...

На двох зранених героїв обрушився шквал вогню. Нестеренко припав до кулемета, випустив по ворогові останній десяток куль, а потім шпурнув одну за одною дві гранати. Рука чомусь стала липкою. Долоня заповпилася гарячою кров’ю. Видно, капітана ще раз пора­нило, та в гарячці бою він не помітив цього.

– Ваню... Іване!.. – долаючи тріскотіння гітлерів­ських автоматів, покликав Андрій.

Величко не відгукнувся. Нестеренко кинувся до гвинтівки, що лежала поруч з убитим. Обойма порожня. І тоді капітан підвівся на весь зріст і власною кров’ю написав на стіні: “Вмираємо, але не здаємося!..”

Остання граната вибухнула, піднявши в повітря змучене тіло героя. А поруч полягли ще п’ять-шість за­войовників, які увірвалися на шкірзавод.

Так загинув останнім капітан Андрій Никонович Нестеренко.