Книжная полка: "Неоконченная повесть" Анны Светличной

Розділ 1

Машина “Швидкої допомоги” уповільнила хід, сухо прошурхотіла шинами по опалому листю, яким засипане було подвір’я клінити, і з легтим поштовхом, ніби спіткнувшись на поставленій крапці, зупинилась. Затих мотор. Задзвеніла у вухах тиша. Після семигодинного двигтіння, стрекоту гальм, ресор і бог його знає чого там іще стражденного, спрацьованого і немилосердно заїждженого, як, напевне, й ті, кого воно дивом якимсь на почутті обов’язку возило, опісля його гуркоту і брязкотіння тиша оглушує, як удар морської хвилі.

– Все. Приїхали, – каже Ліда, моя супроводжуюча медсестра, і почала шукати сумку, плащ, гребінець, щоб причесатися. – Я пішла у прймальний покій.

Своє “все” я скажу пізніше. Там, на третьому поверсі, у великій, але задушливій палаті № № з дванадцятьса ліжками, паркій від дихання і голодуючих на кисень тіл, пропахлій сечею, лосьйонами і камфорним спиртом, скажу “все”, бо зупинився час, твій час, отой, що в тобі. А потім, постоявши, потече по новому руслу, уповільнено видовженим, як Гомерівський гекзаметр, за глухими стінами фізичного болю, в якому зараз ти шукаєш... Чого? Порятунку? Так принаймі думалось тоді.

В машину зазирнув батько – він їхав у кабіні поряд з шофером.

– Тобі повідчиняти двері?

– Так.

Намацуючи в кишені папірця – виклик у клініку, батько разом з Лідою попрямував до високих різьблених дверей вестибюлю.

Який яскравий осінньо-золотий день! У відчинені двері машини було видно старі червонолисті каштани. Тоненьки сонячні осички мерехтіли на вітрі, ніби збираючись злетіти. Біліє зграйка беріз. Ах ви мої милі, в – і тут?

Пахло землею, прілістю листу і чомусь грибами – звідки тут можуть бути гриби?

Осінь святкувала саму себе. І вона була байдужа до життя людей і до цього будинку з високими різьбленими дверими, за якими, разом із Лідою зник мій батько. В кишені у нього заповітний папірець – виклик мене на операцію.

Двері хрипко порипували, поодинці чи юрбами заходили і виходили люди (“люди в білих халатах”). Хтось заклопотаний, хтось зайнятий веселою розмовою, вони однаково байдуже ковзнувши по мені поглядом, йшли далі. Тільки молоденька дівчина на милицях, що повільно дибала по доріжці, з цікавістю поглядала, хто там у машині. “Колега”. Під деревом їв траву руденький песик у гіпсі, як у штанцях. Хотів підняти за своєю собачою звичкою, задню лапу – впав. Ще одна спроба... Кепські справи. Піддослідний. Песику, песику ти не одинокий. Прислужимось, песику, вітчизняній науці, вона ж у нас передова і найпрогресивніша. Але ж ти не читаєш газет. Страждаєш наосліп, не відаючи за що. В темряві незнання і відсутності осмисленої ідеї страждати тричі важко. Я – газети читаю.

Чому ж такою короткою видалася ця дорога від дому до Києва? Цією дорогою я їхала вперше минулого року. І тоді теж був вересень і палахкотіли горобини. Тільки тоді дорога була щасливою – вона вела до Ірпеня...

У вікнах напливали і віддалялися вершечки червоної горобини – вона росла понад трасою не кущами а цілими деревами.

Сьогодні Ліда тоненьким брязкітливим голоском десь від Карабинівки до Прилук читала вірші – вона любить поезію – та розпитувала про поетів Асадова, Євтушенка, їй все цікаво.

Але вона явно була розчарована, коли на запитання: “А ви їх живими бачили?”, почула від мене: “Ні”.

– А Рильського теж не бачили? Вже не приховуючи свого сумніву щодо моєї професійної достовірності, знов питала вона. “Без надії таки сподіваюсь”, – було написано в її очах.

– Ткж не бачила... На жаль... Ну що ж тепер поробиш?

Та великодушність моєї медсестри, басу, таки бере гору, і вона декламує далі:

У полум’яніючім золотім саду

Я тебе, кохана, приведу до поля.

Я піну і більше не прийду...

Вона сама “декламує”. По-дитсадівські складами рубаючи повітря. Боже, хто так, зіпсував їй слух? “У по-лу-м’я-ні-ю-чим... зо-ло-тім са-ду” – подумки повторюю я, смакуючи звуки, їх кольорово-музичний ряд. Це уповільнено щасливе “у полум’яніючим”. Як струменіння прозорого осіннього повітня крізь гущавінь листу... “золотім саду”...

Це як зробити глибокий видих після того, як все в тобі на мить завмерло, ніби захлинулось від щасливої насолоди, вже переходячи на новий ритмічний лад, щоб попливти у сонячнім потоці дзвінких алітерацій, зливаючись з єством з тим високим – за межею пояснимого і передаваного стану слова, що зветься Магією.

Магією для мене було не лише слово – саме ім’я Рильського.

Кожен поет обирає свого Вчителя. А може не він обирає, а його обирає, захоплює силове поле саме тієї зоряної (поетичної) системи, которій він своїм світобаченням, світосприйняттям відповідає.

Хтозна. Але (всміхаюсь сама собі при згадці) саме йому відправила колись свою першу збірку з листом, який був мало не освідченням у коханні.

Скільки таких листів від одержував від дурнувато-наївних поетес, екзальтованих шанувальниць, бідолаг-графоманок, що вічно плутають любов з хистом. Нічим іншим, як зухвалістю або відвагою теляти пояснити отой свій “акт” пізніше не могла.

Збірка була маленька і вмістилась в звичайний поштовий конверт.

Потім поповзли дні в муках і картанні себе (навіщо посилала?), в кепкуванні над собою. Чим здивую? Новаторством, модерном? Гай-гай! У чотирьох приземкуватих стінах саманної бабиної хати, з лозовою етажеркою в головах важко народитися Уітменом. Осягненням великих філософських горизонтів? Ну хіба що з верхівки отієї величезної шовковиці, що росла колись на подвір’ї. З неї так далеко було видно: вулицю (он їде по ній дядько підводою, “Кому глининна?)”, – дахи сусідських хат, критих очеретом, черепицею, шматками жерсті (хто на що міг стягтися після війни), далі чорне руйновище школи (вона була підірвана німцями), і ти пам’ятаєш ту ніч, ніч і гримуче полум’я в півнеба, і жарко від нього, а ти у мами на руках з довічним тепер уже відбитком того жаховища в зіницях, і мама плаче...

Ні не було в книжці філософських осягнень. І багато чого не було в ній. Зате були щирі почуття. Так принаймі писали про крижку критики. Коли критикові доводиться писати рецензію на слабку збірку, такий собі комариний голосок, а критик – чоловік гуманний, навіть жалісливий, і йому, критикові, страх як не хочеться образити початкуючого автора, він пише: “Вірші відзначаються щирістю почуттів”. Або: “Дитинство поет згадує з почуттям глибокої щирості”. Ну а як уже зовсім немає нічого хорошого сказати про чиєсь дітище, критик стверджує сухо й беззаперечно: “Книжка написана щиро” (й не чіпляйтесь до мене).

У мене були саме такі, гуманні критики. І вони краще від мене знали видавничу “кухню” і правила гри, встановлені її “шеф-кухарями”. Побачить світ твоя наступна книдка чи під ввічливим приводом буде відхілена залежить від того, по яких рейках пустить критик твого паровозика. Та я знаю іншу “гру”, “гру” не на життя, а на смерть. Тоді розгорталась її нова трудна сторінка гризот, безсоння, сумнівів, невдач, зневіри.

...В нетопленій хаті задубіли руки. В стару поштову скриньку, прибиту до старої хвіртки, мабуть, намело снігу, і лист, який заніс мені батько, був холодним і сирим. Маленька жовта “Голосіївська осінь” – вона теж вмістилася у звичайному конверті, на ній разом з дарчим надписом поздоровлення з прийняттям до “Спілки” – аркушик паперу. Який стрімкий, летючий почерк! “Ганнусю, я прочитав... Спасибі Вам... На мене війнуло весною”... І підпис: М. Рильський.

Я перечитуватиму його в десяте і в соте. Кожного разу відкриватиму щось нове.

У вікнах біліє завірюха, і біліє від неї в хаті. Тінь снігів матово-срібна блукає по стінах. Ганнуся... Це ім’я не чуже йому. Когось він так уже називав. Давно.

Ластівки літають, бо літається,

І Ганнуся любить, бо пора...

“На мене війнуло весною”... Що заболіло йому, що побачилось далеке під шелест, може, саме оцього грудневого снігу (сніже, сніже, ти прийшов із Києва?), через густу мерехтливу його завісу?

Кілька листів приходило ще. Добрих, сумнуватих, підбадьорюючих, турботливих.

Я мріяла про Київ, рвалася до нього душею, наближала як могла. Київ і Він було одне!

Та вдарило, приглушило, вибило землю з-під ніг те коротке повідомлення по радіо серпневого дня 1964 року.

І Київ почужів, спорожнів, віддалився мій Київ на чотири роки.

– Так, будем заносити.

Біля машини батько, Ліда, шофер. Батько сердитий:

– Це ж треба1 вигнали нас сто разів з поліклінніки в стаціонар, з стаціонару в поліклініку. Той уже пішов, той ще не прийшов, та сидить фарбується, слова за так не скаже. Тут все, мабуть за хабарі.

Таке його перше враження від медичного Києва.

Востаннє обіймаю поглядом небо, дерева, жовте листя на доріжці. Хочеться набрати в очі йього сліпучого блакитно-золотистого світла. Вдихнути запахущого повітря (звідки тут все-таки гриби?). Хочу сказати: “Зачекайте! Хвилинку ще!” Й мовчу. Ти ж хотіла цього. Все. Крапка.

Мармурові круті сходи з візерунчастими перилами. Довгі коридори, вестибюлі, двохполовинчасті двері (одна половина обов’язково міцно зачеплена за гачок, і її зараз будуть довго смикати, а в ній довго щось буде заскакувати, ну нарешті!) і знову сходи на гору і коридори. Якби з’єднати один з одним всі оті коридори лікарень, якими мене везли, несли: підвальні, з плафонами під стелею, затягнутими павутинням, в парьоках білої крейди ще від довоєнного ремонту; горішні, бокові вікна, з запиленими ліліями і хворими у вічній їхній позі – ліктями на підвіконня, очима туди, вниз, де земля (дивись картину Ярошенка “Всюди життя”), а ще коридори внутрішні. Це такий тунель з неприкаяним столом медсестри, за який тебе обов’язково зачіпають, а праворуч і ліворуч двері, двері, двері з номерками, а до них додати дні і дні в казенному царстві білих халатів, суден, шприців, обходів, аналізів і моєї все пригасаючої надії. О, якщо з’єднати всі ці коридори, вийшла б дорога в “півжиття”. Мало. До неї доля вирішила доточити ще оцей коридор, схожий на той, про який я говорила щойно, тобто на тунель, з медсестринським столом десь в кінці і похилою постаттю, що недбало вимахувала шваброю по паркету. Постать неохоче дала нам дорогу.

– Слава богу! Мало ще вас сюди поназвозили, – процідила в слід.

Нарешті поворот у широкий отвір відчинених дверей – і ми в палаті. Молоденька сестра показує вільне ліжко, друге од вікна. Це вже добре – буде як читати. Незвичайного кольору з обов’язковим штампом постирадло. Батько і Ліда мене вкладають. Від густої задухи в палаті батько відразу стає мокрим. Вигляд у нього приголомшений: рами і незрозумілі блочки – цілий ліс металевою арматури над кожним ліжком – є від чого розгубитися. Коли прощались, наспіх, так, наче на день-два, очі його без сліз плачуть. В цю хвилину все те важке, суцільний клубок протиріч, висловлення і затамоване, що стоїть непоправно між нами і зветься нерозумінням, – все в цю хвилину зникає. Ми обоє бадьоримося. І вже немає часу сказати один одному щось добре, значне, та й слів у нас таких немає. Не звичайні ми їх говорити, і це фатальність.

– Ну, дєтка... – так він називав мене в свої найдобріші хвилини, – ти ж пиши, – додає вже у дверях і не обертаючись, – як добре, що не обертається, – думаю я, – швидко зникає в коридорі.

Чи подякувала Ліді, коли прощалась з нею? Не пам’ятаю. Напевне ж.

Заходить сестра з журналом, починає записувати мої дані. В палаті тиша (тихий час), але я знаю, що ніхто не спить, прислухаються до моїх відповідей: ім’я, прізвище, рік народження... місце роботи (вибачаюсь, ви ж інвалід непрацюючої групи).

– Покличте будь ласка, санітарку, – кажу я, коли формальність була закінчена. Сестра кивнула, вийшла.

– Ну чого тобі?

Загрозливий голос, розпалене від гніву а чи від швабри обличчя – це вона була в коридорі.

Питаю якомога спокійніше:

– Як вас звати?

– Ольга, тітка Оля. Ну, що далі?

– Дайте мені, будь ласка, ще одне простирадло вкриватись. Тут жарко.

– Немає у мене простирадла! Оно підодіяльник, бери і вкривайся.

– Вкрийте мене.

Роздратовано, шумно дихаючи, здерла підодіяльник з ковдри й жужмом кинувши його на мене, подалася з палати.

– Одну хвилину, – зупинила тітку Олю я, – треба одного рушника... Для їжі. Чую, що голос мій злегка здригається, і здригаюся вже по-справжньому я сама, коли чую в одвіт крик? Ні, не крик, а лютий гарк, гарк-видих:

– А де я тобі його візьму? Де? Оно є один, скільки тобі ще? Простира-а-ад-ло їй, рушника-а! Хих, бариня приїхала! Щоб ви всі...

Не доказує. Вибігає.

В палаті мертва тиша.

Роблю нечутний видих. Намагаюсь прийти до тями. І раптом дитячий голосок десь з протилежного кутка:

– А нам новеньку поклали.

Заворушилися ліжка. Десь дзенькнула склянка. (Ой, сій розлила!) Чорнява голова на ліжку поруч підвелась з подушки. Чорні очі з цікавістю розглядають мене.

– Вас звуть Ганна? А мене Іра. Я з Запоріжжя. Ой, ці тітка Оля, вона така сташна, ми її всі боїмося. Увечері вона напивається і спить у ванні. Страх! Вночі утки тут не дають. Зі мною і ось з Наташею, – показала ліворуч від себе, – приїхали мами, вони о п’ятій прийдуть. А вас теж оперуватимуть? А ви професора знаєте?

Ірі років сімнадцять. Вона тут уже вдруге. Дві операції на двох суглобах їй уже зробили, зараз вона їх розробляє.

В палаті пішли розмови. Про операції, про лікарів, про наркози, про градуси. “Градуси”, це те, заради чого вони сюди приїхали. Це діапазон (і немислиме щастя!) руху твого, колись, до операції, закостенілого, у лещата нерухомості схопленого суглоба. 90 градусів – це твої півперемоги. Це вже можна сидіти. Потім встати і вирівнятись. І зробити крок... І ще один... І піти! Та є ще одна половина перемоги – це не дати своєму суглобові знову застоятися і знерухоміти. Бо твоя хвороба стереже тебе. Пильно, невідступно, безсонно. Ти втомився? Воно безутомне. Ти хочеш спочинку? Воно прагне Діла. Діла! “Ляж, – каже воно – отак, зручненько... Щоб не було... Болю тобі завдає рух – спочинь від руху...” Тобі легко його послухатись. Бо шпаркий, все пронизуючий біль опікає як столеза гільйотина, розчленовує, хвилює жаром, кидає на лопатки. І в ту мить, коли ти даєш себе вмовити, щелепи вже німо стискаються. У них мертва хватка. Нечуйно клацають їх невидимі замки – і ти вже пов’язаний знову.

А тому працюй. Через біль, через сльози, через крик. Що підступає до горла, готовий от-от вирватися, через тисячі твоїх “не мо-жу”! Рухай. Це дуже просто: згинай-розгинай свій злополучний суглоб. Можна годину, дві (якщо вистачить сили), треба – 24 години! Бо: тієї миті, як ти послабнеш і випустиш з рук помузки, протягнуті через металеві зазори блочків над тобою... Ти знаєш. Твоє завзяте потворисько чатує на тебе.

Обриватимуться блочки і манжети, мотуззям будуть натерті до кривавих мозолів твої долоні... Все одно працюй.

Це чекало на мене. А поки я просто слухаю і дивлюсь. Заплющити очі це значить знову повернутися до себе, але від себе я тікаю, там тупик. Тупик самоїдства та самоаналізу, самоусвідомлення й самовироку. І як би рішучо і безповоротно він не робився, той самовирок на зречення, від цього не легше. Позбутися болю душевного можна тільки через інший біль, фізичний. Так чинять самогубці. Перед ним людина беззахисна, хай би з якої складної сукупності понять вона складалася (волі, світогляду, філософських концепцій, віри в бога, віднайденого сенсу життя тощо), все ж вона в першу чергу біологічна істота. Тому будь благословен, болю, якщо ти розіпнеш мене на своєму хресті! Я знаю інший хрест, він страшніший...

В палаті ставало все галосливіше, хтось увімкнув транзистора, хтось сам співав. Які гарні дівочі обличчя! Страждання витончило й одухотворило їх.

Ходить лише одна Тамара, дівчина років 18. Вона з Кутаїсі, тех приїхала нещодавно. У відчинені двені зазирають хлопці – на милицях, з паличками. Тамара користується їхньою увагою найбільше. Удавано сердячись, все ж червоніючи від задоволення, обурюється з горловим грузинським акцентом:

– Дикуни! Чисто дикуни. Грузинок не бачили? Наші хлопці за росіянками бігають, а ви?

Дівчинка, чий перший голосок почула в палаті, моя тезка, Анничка з Вінничини. Грається ляльками – їх у неї багато – на ліжку, на тумбочці, на вікні. Робить їм операції, перев’язки, накладає гіпс; дуже заклопотана цим, щось їм строго наказує.

Мовчить тільки дівчина на ліжку, що навпроти мене. На ній чорна дужка радіонавушників. Відсутній погляд вперед себе, нетутешність. Так заслухалась?

Прийшли мами, Ірина й Наташина. Викладали сумки, розносили по тумбочках “доручення”: ковбасу, халву, помідори, лак для нігтів, набір листівок Ермітажу. Ірі – маленькі краплиночки роси – сережки з діамантами. (“Ой, мамочко, а коли будемо проколювати вуха? Давай завтра!”).

І знайоме брязкотиння металевого посуду по коридору: везуть вечерю.

І знайомі баночки тобі під ліжко: завтра здати на аналіз.

І знайомі макарони молочні у тебе на тумбочці, але ти їх не можеш дістати, та й їсти не хочеться.

І – вже знайомі – злісні крики тітки Олі перед відбоєм:

– Я що, над кожною буду стояти по півчаса?

Нарешті ніч. Можна розслабитись. Напливають і віддаляються червоні кетяги горобин. Розгублено винувате обличчя батька. Золото осені. І у відчинене вікно палати скувуління собаки. Воно то тихе, немов задушене в маленьких собачих грудях, то проривається високим розпачливим зойком – в ніч, в просторінь, в тишу заснулого міста, б’ється десь між невидимих зірок і, мов захлинаючись сам собою, враз спадає, щоб за хвилину знову пролитись тихою, згорьованою безмовною скаргою. То, може, той руденький, якого я бачила біля дверей клініки? Я вже знаю, що там, унизу в підвалі віваріум.

Повний текст книги шукайте у фондах бібліотеки.

Світлична Г. П. Незакінчена повість. Автобіографічна повість. – Дніпропетровськ: ІМА-прес. – 2005. – 191 с.