Литературная Павлоградщина: Т. Сулима "Хавромантій"

Сулима-Бичихина Тетяна Степанівна

(1863-1931 р. р. чи 1937 р.)

Народилася у Новопавлівці Павлоградського повіту (нині Межівський район). Скінчивши сільську школу, дівчина багато займалася самоосвітою, потім навчалася в одному з пансіонатів Харкова. Потяг до літературної праці у Тетяни Сулими прокинувся рано. Вийшовши заміж за павлоградського купця Бичихина, проживала у місті Павлограді до 1917 р. Потім виїхала до м. Катеринослава, де і зникли сліди її біографії.

Її п’єси ставилися на сцені в Катеринославі, у Кам’янському (м. Дніпродзержинськ), Олександрівську (м. Запоріжжя), на сцені українського театру М. Садовського в Києві. А також ставила трупа Л. Сабініна у Харкові, Саратові, Тамбові, Полтаві, Ростові-на-Дону, Бердянську, Саматі та інших містах.

У 1927 році Тетяну Степанівну запросили до Всеукраїнської спілки письменників.

П’єси і оповідання Тетяни Сулими високо цінував Дмитро Яворницький. В українській літературі були широко відомі її народні оповідання “Трудовниця Горпина”, “На мининах”, “Баба Хролиха”, “Дячиха”, “На селі” та ін.

Хавромантій

(сцена-монолог)

Ось послухайте, паночки, що я Вам хочу розказати:... якого я страху-жаху набралась, як була у того... як його? А бодай йому ласки не було, не згадаю... Пострівайте... а, дай Боже пам’ять... Хав-роман-тій, чи що?.. Не вимовлю! таке круте прозвище!.. О, а паночки вже й регочуться... І Бог зна чого... Неначеб-то, так, не можна й помилитись... І Господи!.. Та я може й не пішла-б сама, та мене підмовила Явдоха, Лободишина невістка, знаєте? А Боже мій, ота, що після Різдва пішла заміж, а в осени її чоловіка, Грицька Лободу, погнали на війну до Гапонців. А, щоб вони, песиголовці, виздихали, як тепер стілько горя вони вчинили. Ось і мого зятя – теж забрали на війну... осталась сердешна молодиця, і в день, і в ночі кулаками сльози утирала, і я старістью, дивлючись на неї, теж плачу...

Так-ото, кажу, зустріла мене Явдоха в четвер проти дев’ятої п’ятівки... Поздоровкалась, тай каже: “я знаю, сердечко, як ви журитесь, та побиваєтесь за зятем, а я теж за чоловіком своїм, бідна моя головонька, та несчаслива!.. Ходім, каже, до хавромантія... може він трохи нас розваже!” – До якого-ж це? де він? – питаю. “Хіба ви, каже, сестричко, не чули, що в вашу слободу приїхав такий пан, що тілько згляне на чоловіка і одразу тобі все й угада, що було й що буде і чого зовсім не було. Учора у його була паламарька, так хвалилась: так, каже, розказав, так, мов-би він з нею зріс! Я чула, моя галочко, що він угадав, скільки паламарь її бив і скілька ще буде бити... От, покарай мене Господь! А миру скілько до його суне! і ненько-ж моя рідна!” – Як почула я ото, мої голубоньки, про того Божого чоловіка, та так мене зацікавило! Ходім, кажу, ластівко, у двох до його, бо я сама не насмію... Зібрались ми хутенько та й пішли з Явдохою. А отой пан хавромантій наняв хату далеченько, аж на тім кутку слободи, в удови Параски Кабанка, що торік її чоловік, Петро Кабан, помер од живота, у самісіньку Петрівку. Як схопило його! І матінко. І лишенко!.. А я саме у ту годину діжку котила до бондаря... Кинулась я якось квасу зробити, – так щось мені забажалось того квасу, – коли до діжки, а вона зовсім розсохлась; влила я води, – дзюрчить, як із решета. Щот тут в світі Божому діяти? А тоді-ж, пам’ятаєте, цілісеньке літо дощу не було, така спека, така, що й сказати не можна!

Так ото, кажу, котю діжку поз Кабановий двір, коли щось кричить; заглянула у двір, – о, лишечко! дивлюсь, Петро Кабан качається у дворі, качається, мовляв, та кричить: “смерточка-ж моя, смерть! рятуйте, добрі люди, хто в Бога вірує!” Руки й ноги йому зводе; коло його й Параска, жінка його, бідкається, голосе...

– Що це таке? – питаю. “Захворів, каже Параска, животом”. – Чого-ж ти, кажу, гавишся? біжи мерщій до хвершала. – Вона така з-прожогу, одразу схопилась і побігла, а я собі теж пішла, діжку покотила; коли чую, на другий день Кабан помер, преставився сердешний, пером йому земля!

Отож у ції самої вдови Кабанки хавромантій і наняв собі хату.

От слухайте-ж далі, не перебаранчайте. Приходимо ми з Явдохою, аж там миру – сила!.. Чую, жінки гомонять: по одиночці, кажуть, хавромантій впуска. І все-ж тобі до чиста, що на роду написано, вгада. А за те, цілий повтинник треба дати. Та то, думаю собі, дарма, що повтинник, – кортить дуже знати, що то він мені скаже? Стоїмо з Явдохою... Як ось і до нас черга дішла. Явдоха промовляє до мене тихенько: “іди ти, сестричко перша”. Та воно таки й справді неначе-б мені приходиться йти, бо я-ж таки старша: я родилась як раз після пущення, а вона у самісіньку Спасівку. Покійні мої мати казали, що саме жито молотили, як її мати знайшла собі дочку Явдошку. Отож ми росли й дівували з Явдохою: оце було як вийдемо у вечері, на вулицю, та як заспіваємо... І матінко-ж моя!.. Аж вулиця розлягається, так лунає пісня! Е, є, колись було, минулося!.. краще й не згадувать... Явдоха раніш мене й заміж пішла, – за Луку Буханця; але щось не довго з ним і пожила, – овдовіла. А це вже вдруге одружилася з Лободою.

– Так що, ж, кажу, піду я перша. А у самої, повірите, так тіло й тремтить; увійшла в хату, дивлюсь, за столом сидить пан здоровий, гладкий, поперед його на столі лежить книжка, товста, товста, як вангелія в церкві. І верцадло стоїть. Голова у його кудлата, очі булькаті, скидається дуже на нашего жила Гершка, що яловичиною торгує. Я зараз перехрестилась. – Здрастуйте, Ваше благородіє! – уклонилась йому низенько. – До Вашої милості, – кажу.

– Сідай, каже, бабко, підсунув мені отакечки стілець; я сіла, а ноги мов трясця трясе, так і тіпаються, ніяк до купи не зберу. Моторошно чогось, мороз так по за шкурою й ходе, й ходе. – “Не лякайся, каже, бабко, смотри на мене прямо в вічі”. І пита, – скільки тобі років? удова, чи є чоловік, скільки дітей маєш?” Спита, а потім у верцадло гляне, щось візьме, тай запише... Він пише, а я все кажу де мій і острах дівся; звичайно, я тільки натякала, усього не виявляла, хіба-ж я справді дурна, хай Бог милує! Розказала, коли я родилась, скільки років була замужем, як умер чоловік, нехай він там со святими почиває:

– Він у мене, кажу, Ваше Благородіє, був служивий, покійничок, був письменний, богобояний, святу п’ятінку чтив і нам наказував у п’ятінку прядива не прясти, не мняти, не тіпати, бо сказано, хто в святу п’ятінку прядиво тіпає, того на тім світі нечистий такечки за коси буде тіпати й боки пняти. Царство йому небесне, помер, та так мені його шкода зробилось, такий жаль, та смуток мене вхопив, я не втерпіла, почала тужити: “ох бідна-ж моя голівонька, та несчаслива!” а сльози, як горох, так і котяться по щоках.

– Заспокойся, бабко, він отказує мені, прошлоє не воротиш.

– Певно, кажу, що не вернеш, а яка згадаю, то так шкода, так за печінки тебе вхопе... Ох, хо, хо, хо... І за Ганну дочку де-що йому нагадала, як заміж за Йвана її присилувала: ревла, кажу, Ваше Благородіє, мов та корова, як до шлюбу вели... Першого-ж року він почав її бити. І розсказала, коли взяли Івана на війну, до тих сучих гапонців. От уже, кажу, хворіє пропасницею без малого рік, Ваше Благородіє.

– Ну, слухай, каже, бабко, – од пропасниці у мене є таке лікарство, що од одного разу вилічу чоловіка.

– І спасибі, кажу, Вам, голубчику, порятуйте, будьте ласкаві.

– Е, бабко, це лікарство дуже дороге, воно загранишне: оцей маленький каламарчик, – достав з скриньки і показує мені, – знаєш скільки коштує?

– А Господь його знає, – одказую йому.

– Три карбованці коштує, чула? Нехай, каже, вип’є оцей каламарчик – і пропасниця враз покине її на віки. Спасибі-ж Вам, Ваше Благородіє! – Уклонилась йому аж до самісеньких ніг.

– Ну, буде вже, каже, бабко, дякувать! сідай, сідай, слухай далі; дивись не мене прямо в-вічі.

Вилупилась, я, мої голубочки, і не зморгну; я, тоби, каже, усю твою судьбу розкажу, все твоє життя, як на долоні побачиш.

Як сказав Хавромантій мені це, так повірьте Богу, а не мені, так волосся на голові до гори й полізло, а мороз так з плечей і бере! Сидю, тримтю, дивлюсь.

– Ти, каже хавромантій, під несчасну планету на світ заявилась, звуть тебе Василиса. – Так, так, кажу. – Років тобі сорок сім, родилась ти у зимні місяці. Проказав, а потім чогось під стіл позирнув. – А як же, кажу, як раз на пущення, – а сама візьму тай перехристюсь. – Вийшла ти, каже, молодою, скоро овдовіла, муж твій був салдат. – Звісно, кажу, що салдат. – Горювала ти вдовою дуже, дітей у тебе одна дочка, звуть її Ганною. – Ні, кажу, Ваше Благородіє, був ще й хлопчик, та помер. – Е, каже, мертві не в‑лік, я знаю, на планеті воно тут все стоїть. Дочку ти присилувала заміж. – А сам все пальцем по книзці воде, та все під стіл заглядає, а я все на собе хреста кладу, бо я вже певно взяла собі на тяики, чого він раз-поз-раз під стіл нахиляється... не при вас кажучи й згадуючи, укрий нас Мати Божа своїм Покровом, там нечистий сидів, – він з ним радивсь, накажи мене Господь!

– Чоловік, промовляє теж таки хавромантій, твою дочку не любив. – Так, так, Ваше Благородіє, прямо, як товаряку вбивав. – Тепер він, каже, на війні, а точка у тебе живу. – Слухаю й сама собі дивуюсь, віри не йму: і як то можна, у-перве на-перве бачити мене і вгадать усе-ж тобі до чиста, що було? Видими річ, що не своїм духом, – з нечистим знається, що там казати! Як би я, мої голубочки, не хрестилась раз-поз-раз, як ото він під стіл позирав, я-б того нечистого своїми власними очима побачила, – то мій хрест робив його невидимим. Та цур йому, проти ночі згадувати, ще гляди у сні привидиться нечиста вила, не доведи Мати Божа!

– Зять ваш, проказує таки далі хавромантій, повернеться з війни не покалічений, переміниться, перестане жінку бить, буде любить, вас за рідну матір почитатиме. Ти, бабко, каже, довго проживеш, а на 70‑му році помреш, як що не вгонеш, – а сам усе під стіл позира; а я відьму тай перехрестюсь. – Води тобі, каже, бабко, треба бояться, стоїть на твоїй планеті вода й смерть. Перша стоїть вода, послідня – смерть – Ох, батечку, кажу, як моторошно! – Нічого, не бійсь, помреш своєю смертю, з покаянієм. Ну, що, каже, бабко, угадав? – Угадали, кажу, Ваше Благородіє, так угадали, неначе Ви там були, – точнісінько отакечки все й було! – А сама все христюсь, а далі налапала хреста на шиї, та лівою пучкою хреста держу, а правою хрест на себе кладу. Далі й питаю: – А скажіть же мені, спасибі Вам, чи скоро мій зять Іван, повернеться з війни? Чи здається таки гапонець на замиреніє?

 – Е, каже, бабко, багато ти хочеш знати! клади три карбованця на стіл за каламарчик, а повтинник за те, що я потрудився, та й іди до дому. Жди, скоро гапонець буде просити миру. – Спасибі-ж, кажу, Вам, Ваше Благородіє, і вашій жіночці, як що вона у вас є, і вашим діткам, що в Бога Ви бажали на цім світі й на тім...

Перехрестилась, достала з пазухи хусточку, що мені матушка Гаркилиха подарувала, як у їх дитинка преставилась, хай їм легенько згадається, а душечка нехай царствує. Розв’язала узлика, достала гроші, одлічила троячку і повтинника положила на стіл, взяла каламарчика, уклонилась низенько, подякувала ще раз і пішла з хати.

Та тілько переступила порога, а на зустріч Явдоха, так і вкрила мене, як мокрим рядном. – А що, каже, голубонько, сказав? кажіть мершій! – І Господи, кажу, як у раю в Соломона побувала! так все угадав, так все до правди розказав, що далі нікуди. Оце хавромантій! І родилась і хрестилась, а такого не доводилось бачити й чути. Ходім, Явдохо, все тобі розкажу. А про нечистого, сама собі думаю, мабуть, буду мовчать, а то так налякаю Явдоху, що вона потім не захоче піти до хавромантія!.. Тепер, кажу, серденько, сподівайся швидко чоловіка до дому! – Невже, голубочко? – так і жахнулась моя Явдоха. – Сказав, кажу, мені на послідок хавромантій так: клади, каже, гроші на стіл, а сама йди до дому, дожидай, швидко гапонець буде прохати мира. Як почула, мої паночки, се моя Явдоха, так, далебі, аж підскочила на радощах! А як-же! звісно, що зрадієш.

– Піду, кажу, Явдохо, і розкажу своїй Ганні, нехай лишень тепер чепуриться, кабана годує, частіш йому їсти виносе, щоб гладкий був. Як тільки прийде звістка, зараз заколемо кабана, напечемо ковбас, зберемо усіх родичів, сусідів до себе на могорич. Та тілько що порівнялися з Хролевим городом, як ось і він сам, кривий Омелько Хроль. Ви-ж його либонь пам’ятаєте, – отам над кручею його хата з новим димарем. Він, бачите, недавно став кривий, йому позаторік поламало ногу, – повертав сам якось вітряка, а вітер як схопивсь, він не задержав вітряка, не постерігся й ногу покалічив.

Зустрівся, кажу, ото-ж з нами старий Хроль, поздоровкався, та й пита. – Відкіль це ви? чого так радієте? – Еге, кажу, дідусю, раділи-б і ви! Оце були ми в того пана хавромантія, чули? – Чув; ну що-ж він вам такого радісного сказав? – Е, кажу, як він мене порадив! Я наче, дідусю, меду наїлася, то так з ним набалакалась. Сказав він мені, що скоро гапонець буде просити на замиреніє і що зять мій повернеться скоро, живий, не покалічений.

– Брехня, каже Хроль, я чув друге. Гапонець уже, кажуть, просив миру, так наш царь не хоче. Чутка йде он яка. У губернії десь в газетах прописано так. Оце, кажуть, недавно, на весні, був у нашого царя з’їзд усіх царів, і німецьких, і турецьких, і агличанських, були усі, які є на світі; і гапонський цар теж таки приїхав до нашого царя. От посходились вони всі у-вечері, посідали на стільці й почали гомоніти. Про що вже вони гомоніли – не докажу; тільки царь гапонський сидить, мовчить, все міркує собі; слухав, слухав, а далі як схопиться, та й каже нашому цареві: – Давай, Руський Царю, миритись, годі вже воювати; багато, мовляв, людей полягло, і ваших, і наших. А наш Царь підводиться й одказує йому: – Я ще, каже, не воював, а тільки оборонявся; пострівайте, ми військо стягнем, от тоді попробуєм. Мої, каже, прадіди, діди ніколи ще не подавались і я ніколи в світі не поступлюсь. Як почув се Царь гапонський, як підскоче, розсердився, аж пополотнів, як схопе стілець, на котрім сидів, як ударе от діл, так він і розскочився на шматки! А наш Царь з-опалу як гукне собі: Що ти, каже, робиш, на що б’єш чуже добро – стільці? Ти знаєш, скільки воно коштує, заплати мені за нього двадцять п’ять тисяч! Царь Гапонський ад посатанів: очі йому зовсім до потилиці повернуло, а вони у нього й так косі, як у зайця. Виняв з гаманця двадцять п’ять тисяч, кинув на стіл і вискочив, як не самовитий, і прощай не сказав, – на залізницю, та й гайда до дому. Он як! Он що пишуть! А ти, дурна. Зятя сподіваешся. Кажуть, він, косий заєць, тепер стяга людей у себе з усієї землі, і старого й малого, як там кажуть; вони такі проклятущі, що як на що підеться, так і баби їх підуть воювать, аби показать нашому Цареві, що вони нас не бояться; не дурно-ж от тепер затребувано й запасних! Та куди їм грішним до нас? Пострівайте, ось як стягнемо все військо, як засмалимо з гармат, – аж пір’я з їх азіятів, полетить... А ти хавромантію повірила? ще, каже, зятя пождеш...

Як почули ж ми оце з Явдохою од того Хроля, то так мене за серце й вхопило... А далі й думаю собі: не вже-ж таки у нашого Царя не має такого хавромантія, щоб він йому усю правду сказав?! Не потурай, кажу, Явдохо, на те, що той кривий, старий Хроль верзе, – він же не письменний, що він там таке патяка! Чув десь сон сірої колиби й нам плете. Та ій же Богу! Тож таки пан хавромантій, аж із самої губернії, йому видніше, з Хроль що? Гавка, як та собака... А ти, Явдошко, кажу не потурай, біжи раненько до хавромантія, та ще ти його попитай; як, мовляв, і тобі скаже, та й так угада, як мені, то тоді ти, сестричко, заплюй сміло очі тому Хролеві.

Ото так ми з Явдохою побалакали, пораялись і розійшлись. Коли це на другий день раненько прібіга до мене Явдоха, захекалась, ледве дух оводе. – Чого се ти? – кажу. – От так, каже, галочко, послухала, а хавромантія і в вічі не бачила! Як се так? – питаю. – Отак ластівочко, ще у досвіта, тільки на світ стало благословитись, повезли соцький з урядником хавромантія до станового! Кума Блошиха бачила, – саме корову до череди одганяла: та тілько, каже, стала спускатися в Собачу Балку, як ось його везуть! Ох, бідна-ж моя голівонька, не довелось і побачити!

– Ну, слава ж тобі Господеві, хоч я сподобилась і чути й бачити хавромантія!..